Щоб вивезти поранених, домовлялися з росіянами через командування. А коли вони просили перемир’я, щоб забрати трупи, то випускали дві зелені ракети.
У нас не було проблем з харчами чи набоями – запасів нам вистачило б на рік. Спати тільки було важко. На бетоні ми стелили каремати, ховалися в спальники та обіймалися з хлопцями – Юра Величко після цього став мені як брат, бо у нас в ті люті морози було одне покривало на двох (усміхається). Найважче було змиритися навіть не з обстрілами, а холодом – там три дні підряд -29, потім -2 градуси. В офісних приміщеннях, які розташовувалися навколо вишки, залишилися меблі. Тож ми іноді починали відволікаючий бій, поки інша група бігла в центри за столами, які ми ламали та палили в буржуйках. Ми були чорні, як чорти, бо брали цинкові ящики від патронів і палили соляру, яка страшно коптила. Треба було якось грітися, кіборги – теж люди (усміхається).
Я в аеропорту у валянках навіть відморозив собі ноги, та лікар реанімував їх розтираннями.
Але це дрібниці…Знаєте, які у нас хлопці? У нас був капелан з Одеси, він отримав поранення в тому ж бою, що й я. Ще двоє наших: «Патріот» – кулеметник, який 15 років прожив в Італії, а його брат – 8 років в Іспанії, хоч родом вони зі Збаража. Повернулися в Україну, щоб за неї повоювати, і втрапили в саме пекло. А ще «Поляк» – Поляков, народився у Москві, а в душі теж українець. Він отримав 2 поранення ще до того, як загинув. У нього ще светр був, на якому писало «Янукович – наш президент». То ми його постійно намагалися випровадити у коридор бігати – казали, що снайпер буде довго сміятися перед тим, як вистрелити (усміхається). В Дубно живе наш «Живі Беларусь», який воював в аеропорті. Він вже 14 років проживає в Україні, а паспорта так і немає.
Ми з хлопцями не лінувалися – після кожного обстрілу підмітали підлогу і мішали уламки зі снігом. Виходив майже бетон, яким ми укріпляли оборону. Всі входи були заміновані, скрізь стояли розтяжки.
Один з найстрашніших моментів був, коли вишку 4 години обстрілювали танками. Це було 13 січня, тоді від постійних танкових обстрілів зруйнували 4 поверхи будівлі. До того ми думали, що вже бачили все, бо пройшли Піски та звикли до постійних обстрілів аеропорту. Але коли падала частина вежі, то ми просто стояли і молилися – багато залежало від того, куди саме вона впаде. Ми ж у той час знаходилися всередині. Гуркіт був, ніби падало небо.
Нас привезли на 3 тижні і мене поранило саме у 21 день перебування в аеропорту. Тоді й бою як такого не було – нас просто нещадно били, у вежу потрапило понад 40 пострілів з танка. То була 9-та чи 10 ранку,  танковий снаряд пробив шахту ліфта. Ми ховалися у кімнаті, але ударною хвилею вирвало сталеві ліфтові двері, вдарило мене ними по голові та засипало бетонними уламками. Я прийшов до тями, коли мене витягували з-під завалу. Я прокусив язик і думав, що пробило легені, бо у мене був повний рот крові. Нас поранених вивозили з боєм під обстрілом. Потім рахували – у нашому МТЛБ було 24 дірки. Ми відійшли на 4 кілометри від аеропорту – мене вивозив Петро Височанський зі Львова. У нього було 18 заїздів на аеропорт і це був єдиний заїзд при денному світлі. Він афганець і вважав забирати поранених своїм обов’язком, бо в Афганістані його теж врятували.
Коли мене пораненого вивезли в Селідово, я ще не добре розумів, що відбувається. У мне була контузія і розсічення спини осколком, зараз я інвалід 2 групи. Коли під вікнами лікарні завівся трактор, я зупинив себе на півдорозі під ліжко – звук був схожий на те, що заводиться танк. Вдома буває на балконі присідаю ледь не від кожного гурчання двигуна. А ще коли у госпіталі були, вийшли з хлопцями на прогулянку. В саду горіло вогнище, там мабуть якась банка вистрелила – ми, десяток здорових мужиків, як за командою, попадали. Потім довгенько сміялися  – герої (усміхається).
Я п’ять місяців провів у лікарнях. У Луцьку мене постійно провідував кіборг з ДУКу «Юз», якого машина збила в кінці лютого. Він 14 січня виїхав з Пісків, постійно ходив до мене у госпіталь – хотів мене «полікувати». Контузія – добра хвороба – кожного дня щось нове дізнаюся (усміхається).
Хоч за час, поки ми були на вишці, ніхто з моїх підлеглих на вишці не загинув, половина отримала поранення і полягло багато хлопців з інших рот на терміналів.
З 7-ої роти після аеропорту лишилося семеро живих людей, ще зо дванадцять вернулися з госпіталів. Всі решта загинули там. Коли вже не було «штурмовиків», то наші прикривали і Піски, і Тоненьке. Зенітників і водіїв тоді кидали в бій з автоматом як піхоту.
Я перед тим, як їхати на Схід, посповідався, за мене у Луцьку молилися і у нас був капелан. Але окрім цього я мав особливий оберіг, який і досі зі мною –  вервичка з 33 вузлів, яку мені подарував чоловік сестри. Я реально міг багато разів загинути, але у якийсь момент я зупинявся – просто, без причини, а біля мене тієї ж секунди свистіла куля. Тоді я розвертався і йшов назад. У мене було відчуття, що я обов’язково повернуся живим – здається, я відчував над собою руку Бога.
Страшно там було, дуже. Ми навіть з хлопцями між собою постійно про це жартуємо, бо хочеться згадувати веселі моменти. Але навіть гумор своєрідний – звичайні люди не сміялися б з наших жартів. У нас був боєць Андрій Семенюк, який ходив у зеленій гірській формі. У Пісках біля нього розірвалася граната і він отримав осколкове поранення. І от він, з осколком в нозі, кров юшить, а хлопці йому кажуть – Семен, знімай форму, бо кров’ю заляпаєш, а вона тобі більше не потрібна. Ось такий гумор (усміхається). А ще жартували, що зброя масового знищення – це саперна лопатка (усміхається).
Коли згадуємо аеропорт, то тепер можемо собі дозволити визнати, що боялися, тоді ж намагалися підбадьорити один одного. Я не знаю, як ставитися до людей, які були там і кажуть, що було не страшно. Ми знали, що нам не можна потрапляти в полон, особливо до чеченців, бо вони просто різали, тому ми готували себе до найгіршого. У мене двоє синів, старший вчиться у військовій академії імені гетьмана Сагайдачного, тож для мене найстрашнішим було б те, якби вишку захопили. Для мене на першому місці честь, тому втратити її боявся понад усе. Я постійно думав – люди ж якось воювали, я не можу бути гіршим.
Щодо того, як воювалося, то скажу так: хто приходив і наставляв «пальці вєєром», той зазвичай тихо сидів у кутку, а звичайні сільські хлопці боролися, як справжні воїни. Були люди, яких відправляли за 3 дні після приїзду – командування просило нікого не повертати, бо це поганий приклад, але нас це не зупиняло. Нас було не настільки багато, щоб ми могли собі дозволити ховатися – якби вороги зайшли всередину, то поклали б усіх. Але ж десантники не здаються (усміхається).
У мене позивний «Грін» – зелений. Я був одягнений у «гірську» зелену форму, та й відслужив у прикордонних військах, а зелений – це наш колір. Був ще командир роти ДУКу з таким позивним, але він загинув. Тож коли читаю статті про нього, аж моторошно стає – ніби про себе читаю. Але я знав, що повернуся – рука Бога була десь поряд.
Зелений – це життя.
Вадим Ваврищук – єдиний офіцер 80-тої бригади з Волині; за оборону Донецького аеропорту нагороджений Орденом Данила Галицького.
Василина БОРУЦЬКА

Раненых было много. Мы просили командование о подкреплении, но его не было. Не вывозили и раненых, транспорт никто не присылал. Безопасных закутков, в которых можно укрыться, практически не осталось. В любом месте тебя мог достать отлетевший от стены осколок. Наш врач, киевлянин Игорь Зинич, носился от одного бойца к другому. Останавливал кровь, перевязывал раны. Он многим спас жизнь. А парня с тяжелым ранением позвоночника буквально вытащил с того света. Кстати, позывной доктора был «Псих». Может, потому что шебутной? Он не надевал бронежилет, говорил, что так удобнее, легче бегать.

Девятнадцатого января, после первого взрыва, сорвало стены и перегородки между этажами. Мы стали видны как на ладони. Понимали, что ситуация безвыходная, сепаратисты лезли со всех сторон. Мы соорудили баррикады на лестницах и постоянно посылали туда автоматные очереди. На мой взгляд, оставлять аэропорт надо было где-то 15 января, тогда бы не понесли таких потерь. После первого взрыва (довольно «легонького», раненых было немного) мы провалились вниз, но все довольно быстро выбрались.

Ну, а второй взрыв, днем 20 января, оказался ужасным. Бетонный пол обрушился, бойцы падали в подвал, пытаясь на лету за что-то цепляться, а сверху на них сыпались куски бетона и строительный мусор. «Сепары» уже потом рассказывали, что первый взрыв был эквивалентен 500 килограммам тротила, а второй — трем тоннам!
«Папа с мамой узнали меня на видеоролике, снятом в донецкой больнице»

— Взрывы были подготовлены загодя: «кадыровцы», ранее засевшие в подвале, заминировали перекрытия и ушли, — продолжает Степан. — Нас там много под завалом оказалось, человек 30. Переговаривались. Аптечек не было ни у кого. Включать фонарики, чтобы их поискать, боялись — боевики сразу стреляли на свет. Устраивали переклички, чтобы узнать, кто остался живой. К утру отозвалась половина.

Одного побратима придавило плитой так, что он только хрипел и просил: «Киньте в меня гранату, я не могу больше терпеть эту тяжесть». Слушать его стоны было невыносимо. К рассвету он затих. Через сутки ребята, которым удалось удержаться наверху, сумели немного разгрести завал. Я по мере сил помогал им снизу. Меня вытащили, положили в уголок, рядом с другими ранеными. У меня был открытый перелом ноги. Наложили жгут. И хотя я помнил, что нужно каждые пару часов ослаблять его, чтобы не допустить омертвения тканей, но периодически терял сознание и упускал время. Рядом лежал доктор Зинич. Все его тело было переломано во время падения, он умер ближе к ночи.

Группе наших бойцов удалось уйти. А нам, получившим серьезные ранения, оставалось только ждать. Бронемашину, высланную командованием, боевики расстреляли по дороге в аэропорт. Так мы пролежали около суток. Со стороны неприятеля шла постоянная стрельба, но какая-то мелкая — наверное, проверяли, есть ли в терминале еще живые. Потом они стали подходить поближе, кричали: «Вы герои! Но вы окружены! Выходите сами!» Мы с побратимами держали в руках по гранате (боеприпасы были рассованы и по карманам). Между собой договорились, что подрываться будем только в том случае, если за нами явятся «кадыровцы». Ни за что не хотели попасть к ним в плен. А если придут донецкие пацаны — убивать себя не будем… Зашли местные. Увидев нас, лежавших в углу, сказали: «Мы вас очень уважаем, раненых спасем. Где у вас тут растяжки, чтобы мы не подорвались?» С ними был врач. Он осмотрел раненых, дал обезболивающее. Потом повезли в Донецк на базу, а оттуда на «скорой» в больницу. По дороге дали сигарет.

Медперсонал относился к нам как к обычным пациентам, наверное, помня о клятве Гиппократа. После операции хирург мне объяснил, что, к сожалению, ногу спасти не удалось. Главное теперь — чтобы не началось заражение крови.

— Степан, а как ваши родители узнали, что вы в плену?

— Еще находясь под завалом, мне удалось позвонить маме. Думал, может, уже прощаюсь. Рассказал, что помощи до сих пор нет. Лежу в подвале, рядом побратимы — раненые и погибшие. Потом папа с мамой узнали меня на видеоролике, снятом в больнице. Сепаратисты согласились отпустить одного нашего бойца с условием, что в клинику привезут украинских тележурналистов. К счастью, переговоры по нашему освобождению не затянулись надолго, уже в начале февраля нас перевезли в столичный военный госпиталь. Родители встретили меня там. После нескольких недель лечения вернулся домой.

— Когда мы с вами беседовали накануне новогодних праздников, вы рассказали, что только что вернулись из санатория, из Трускавца. Как отдыхалось?

— Жалко, что всего неделю пробыл на курорте, зато Новый год и Рождество встретил уже с родными. Санаторий хороший, кормили вкусно. В двухкомнатном номере вместе со мной жил еще один боец из АТО. Ходили на массаж, в бассейн. Мне предложили пройти курс у психолога, чтобы восстановить психику после фронта. Многие действительно возвращаются с передовой нервные, подавленные. Правда, мне такой специалист был не нужен.

— Да вот и я смотрю, как вы улыбаетесь. Позитивный мужчина!..

— Да, я никогда духом не падал. Даже в госпитале, когда только отрезали ногу, всегда смеялся, шутил. Мне говорили: «Ну чему ты радуешься? Ты же без ноги остался!» А я отвечал: «А если буду плакать, у меня что, нога вырастет?» Нужно думать о будущем, а не о прошлом.

— И какие же планы на будущее?

— Старательно работаю с протезом, очень жду, когда можно будет примерить новый суперсовременный вариант. Думаю, это произойдет после Пасхи. Тогда же хочу сыграть свадьбу с моей любимой Маричкой. Мы встречаемся пять лет, так что давно пора. Я обещал Маричке: поженимся, как только я буду стоять на двух ногах. И без палочки!

— Хотели бы вернуться на фронт?

— Я хотел бы воевать против российских военных. А против донецких, которые брали нас в плен, — нет. Они такие же, как мы. Когда нас везли в больницу, один показал мне в окно: «Вон мой дом. Он полностью разрушен. Почему я должен бежать со своей земли?»
«С помощью «беговой стопы» я хожу без проблем, бегаю, прыгаю»

С 23-летним бойцом этого же подразделения Владом (имя также изменено по его просьбе) мы поговорили по телефону. Сейчас он продолжает защищать Украину на передовой. Вернулся на фронт в начале осени — на протезе.

— Сейчас на нашей стороне, насколько мне известно, воюют трое ампутантов, — говорит Влад. — У одного из них семья живет в Горловке. Как можно публиковать в газете наши имена и фотографии? Ведь, например, меня один раз уже возвращали из плена, второй раз не отпустят…

— А вы помните, как вас брали в плен?

— Нет, к тому времени я потерял сознание. Но второй взрыв в терминале помню хорошо. Мне в какой-то степени повезло, потому что взрывная волна подкинула меня вверх, и я оказался не под завалом, а упал на обломки. Разве что кусок плиты, расколовшейся в воздухе, придавил ноги.

Ноги часа за два освободили, меня отнесли в импровизированный медпункт — полутораметровую полоску под стеночкой на первом этаже. Дальше зиял провал. Игорь Брановицкий принес мне автомат и гранаты, дал воды, перевязал ногу жгутом. (Киевлянина Игоря Брановицкого боевики расстреляли на следующий день при взятии в плен. — Авт.) Почти сразу после полуночи мне позвонил отец, поздравил с днем рождения — я родился 21 января. Спросил, как дела, я ответил, что «легонько ранен». А в семь утра потерял сознание. Помню, что успел выбросить подальше в завал мобильный телефон и кошелек. Гранату из-за слабости я бы кинуть уже не смог. Очнулся в больнице — на операционном столе, когда мне переливали кровь. Врачи потом сказали, что потеря крови была несовместимой с жизнью. Чудом выжил. Ноги пометили зеленкой — хотели отрезать обе. Потом пришел молодой врач, стал проверять на чувствительность, тыкал в мышцы иголочкой. И левая нога дернулась! Так удалось спасти мне одну ногу.

— Говорят, после ампутации долго мучают фантомные боли?

— У меня они прошли за две недели. Фантомные боли — эта проблема головы, которая отказывается верить в то, что конечности больше нет. Нужно сказать себе: все, нога ампутирована. И все пройдет. Беговой протез поставили за счет государства, наша семья не платила ни копейки.

— Беговой протез?

— Ну да, «беговая стопа» — так он называется. С его помощью я хожу без проблем, даже бегаю, прыгаю. На ночь отстегиваю, — улыбается собеседник.

— Как побратимы отнеслись к вашему возвращению на передовую?

— Обрадовались. После реабилитации я сразу поехал в часть, восстановился на службе. Сначала предложили поработать санинструктором, но я отказался. Я по специальности пулеметчик. И комбат пошел мне навстречу. За прошедший год я съездил домой в Калуш всего на три дня, повидаться с родными. И снова вернулся на передовую. Здесь, на фронте, чувствую себя на месте.

Фото в заголовке Сергея Лойко

«Хлопці думали, що я за щось тримаюся, а я кров’ю примерз до землі…»
… Розуміючи, що на цьому квадраті вже не встояти, командир роти Віталій Любенко та старшина Василь Гриник відважилися на відчайдушний крок – на 25 метрів вискочили за межі терміналу і, аби знешкодити ворога, відкрили автоматний вогонь по другому поверху, де виднілися силуети сепаратистів. Та один із ворогів був в костюмі невидимки… Вже за мить кіборги під вогнем. Граната пробила бронежилет Василя Гриника, а осколки відрикошетили у командира, котрий просто дивом зумів ще добігти до терміналу, де його підібрали бойові побратими. Старшина ж заповз під спалений КамАЗ… А ближче до опівночі почали «крити» мінами.Осколок 120-міліметрової пробив дві шини, кевларову каску і застряг у черепі..
– Так шкварчало, так пекло, думав, голова вигорить, – мовить. – Але намагався не рухатися і не видавати жодних звуків. «Хахол, выходи! Мы из тебя шашлык сделаем! Мы тебя резать будем!» – кричали до мене, бачачи тіло у тепловізор. Я так пролежав до ранку. Втрачаючи свідомість, читав молитву, приходячи до тями – продовжував її… Намагався пізніше, коли сепаратисти впевнилися, що я мертвий, кликати на допомогу. Здавалося, що голосно кричу. Насправді ж, як розповіли мені пізніше хлопці, то був фактично шепіт. Один із бійців, волинянин Олександр Грошев, просто дивом мене почув. А сам пізніше від смерті не вберігся. Він та ще два бійці під прикриттям винесли мене. Не могли тільки від землі відірвати, думали, що за щось тримаюся, а то я кров’ю примерз… Коли несли, зверху все світилося – вогонь від автоматних черг… Мені тоді здавалося, що кожна з них потрапляє в мене…
Евакуювали Василя Гриника разом із іншими пораненими 18 січня. Довгі місяці потім він прокидався щоночі рівно о 3 годині 33 хвилини мов за будильником. Це був час, коли надійшла команда готуватися до евакуації. На той момент в аеропорту був поранений 21 боєць та двоє загиблих.
- Перша МТ-ЛБ була спалена… Горіли боєприпаси… Шквальний вогонь… Зі сторони злітної смуги було небезпечно під’їжджати, вирішили збоку… Та той шлях теж прострілював «Утьос» і кулемет з боку церкви… – з болем говорить чоловік. – Евакуація затягнулася. Хто міг ходити, сам зайшов в МТ-ЛБ, обов’язково зі зброєю, бо відповідали за неї, інших заносили. Довго прив’язували 200-тих… А поранені від холоду і болю були такі нерухомі й безпомічні, що серце розривалося. На той час і штаб, і медсанбат були розбиті прямим попаданням, тож холод був пекельний. Стіна була пробита і з боку старого терміналу, і з боку церкви…
Та найстрашнішою, зізнається кіборг, була, все ж таки, ота остання дорога до миру. Ті чотири кілометри, які відділяли аеропорт від селища Водяне, де були наші війська, були страшніші за все до цих пір пережите:
– Здавалося, летимо у провалля, машина то зупинялася, то виривалася вперед, то завмирала беззвучно… Машиністи добре знали тактику ворога, знали ділянки, які прострілюються, і, поки ворог зарядить автоматну стрічку, встигали прорватися… Це мов вдихнути і пірнути під воду… Цей останній момент, ці 4 кілометри, змусили стільки молитв перечитати, стільки думок повернути і переглянути все своє життя. Здавалося, та дорога тривала вічність. А там, у Водяному, нас зустріла медсестричка за позивним «Кроха». Кинулися до неї, щоб врятувала одного з 300-тих, який вже не подавав ознак життя… «Хлопці, на жаль… У нього вже немає навіть крові…» Не доїхав 4 кілометри… Це було рівно опів на п’яту ранку 18 січня…
Казав тільки два слова: «Я живий!»
- Я ніколи не думав, що стільки людей за мене переживає, що стільки друзів маю – вранці у госпіталі, коли підзарядив телефон і вийшов на зв’язок, дзвінки просто не стихали, - розчулено пригадує Василь Федорович світанок після порятунку. – Не менше ста чоловік зателефонувало. Я всім казав тільки два слова: «Я живий!».
Та радість та була важкою, зізнається кіборг. Нестерпно пекла думка про тих, хто залишився у пеклі аеропорту. Один із них – Юрій Ковальов... Очі хлопчини, коли прощалися, те мовчазне сковтування згустка болю, що стискував горло… До цих пір про юнака немає жодних відомостей.
– Він же фактично мій синок був… – каже і відвертається, втираючи сльози. - Такий хороший. Я його своїм першим зятем називав, а Полицяка Петра – другим… Ви ж знаєте – він загинув, був із Рівненщини, із Млинівського району… Вони, мої бойові побратими, часто мені сняться. Із нашої роти, а це 68 чоловік, лише п’ятеро вийшли з того пекла неушкодженими. 41 боєць був поранений, п’ятеро зникли безвісти, п’ятеро потрапили в полон і п’ятеро загинули…
– А загальні втрати в аеропорту, як Ви гадаєте, відповідають офіційній статистиці? – запитую.
– Думаю, вони більші. Та правда через деякий час, можливо, вже для наших дітей чи онуків, обов’язково відкриється. Там же ж було і добровольців багато, а дехто з них йшов боронити нашу землю, навіть ніде офіційно не зафіксувавши це. Просто сідали і їхали на війну…
«Довідку учасника бойових дій не міг одержати впродовж чотирьох місяців…»
Із Водяного Василя Гриника перевезли на лікування в Дніпропетровський військовий шпиталь, потім - у Львівський госпіталь, де фахівці його прооперували. Попереду у мужнього кіборга була важка і тривала реабілітація. Найважче ж, каже, із душевними ранами. Він вдячний, що на його шляху зустрілося багато добрих і чуйних людей, які разом із рідними буквально вирвали із смертельних лещат війни. «О Господи! Нарешті ти повернувся!» - вигукнула волонтер Наталія, коли після двох тижнів реабілітації Василь зауважив, що жінка нафарбувала губи. Вона і до того щодня їх фарбувала, але поранений цього не бачив, він ще був там, у пеклі війни…
Та боліли не лише спогади, боліла душа за мирну дійсність, у яку повернувся. Принизливим ляпасом стала байдужість чиновників – довідку учасника бойових дій Василь Гриник не міг одержати упродовж чотирьох місяців. І це при сучасних технологіях, коли будь-яку інформацію з будь-якого куточка світу можна одержати за лічені секунди!
– Воюючи за Україну, ми бачили її майбутнє зовсім в інших кольорах – кольорах доброти, любові, щирості, і не з автоматом, а з хлібом-сіллю… Коли ж повернулися, побачили, що ті фарби підмінили… – міркує з гіркотою. – Ми, бійці, стали заручниками тієї системи, яку боронили. Попервах хотілося кричати і… повернутися назад. Але потім зрозумів, що це покаже мою слабкість, що сила гніву може породити ще більше зло…
На підприємство, на якому трудився перед війною, Василь Гриник повернувся ненадовго. Наприкінці жовтня місцеві люди обрали свого кіборга головою Клесівської об’єднаної територіальної громади. Василь Федорович каже, що то було непросте для нього рішення, але виважене. Нині має безліч планів щодо того, як зробити рідну громаду сильною і самодостатньою. Віриться, що відважному кіборгу і щирої душі людині дійсно вдасться надати своєму краєві тих світлих кольорів, за які він воював, за які покладено тисячі молодих життів. Бо якщо вже не він, то й віри йняти нікому...
• Світлана Тубіна