У Вас отключён javascript.
В данном режиме, отображение ресурса
браузером не поддерживается

ОФІЦІЙНИЙ ФОРУМ БІЛОЦЕРКІВСЬКОГО МЕДИЧНОГО КОЛЕДЖУ

Информация о пользователе

Привет, Гость! Войдите или зарегистрируйтесь.


Вы здесь » ОФІЦІЙНИЙ ФОРУМ БІЛОЦЕРКІВСЬКОГО МЕДИЧНОГО КОЛЕДЖУ » Книга пам'яті » ЗіНИЧ ІГОР- КІБОРГ, ЗАГИНУВ 20 СІЧНЯ 2015 РОКУ В ДАПу


ЗіНИЧ ІГОР- КІБОРГ, ЗАГИНУВ 20 СІЧНЯ 2015 РОКУ В ДАПу

Сообщений 141 страница 150 из 176

141

http://s1.uploads.ru/0qOSv.jpg

142

http://s4.uploads.ru/wCTu1.jpg

143

http://sa.uploads.ru/DSVBp.jpg

144

http://sa.uploads.ru/QBl4A.jpg

145

Донецький аеропорт - фортеця "кіборгів", як все було...
==============

Герої нашого часу: Андрій Серганчук

На ВолиньPost розпочинається рубрика «Герої нашого часу», в межах якої ми публікуватимемо розповіді волинян, які захищали або захищають Україну на Сході. Сьогодні говоритиме командир відділення 80-ої бригади «кіборг» Андрій Серганчук.
.... Найяскравішим для мене став перший виїзд у Донецький аеропорт. Наша рота мала їхати першою, але ротний захворів і виїзд відмінили, тому першими тепер мали заходити хлопці з «вісьмірки». Це мене дуже засмутило, бо я вже дуже хотів на бойовий виїзд. Але до нас прийшли командири восьмої роти і кажуть: не вистачає кулеметника. Я гранатометник, але подумав – та яка там різниця?(усміхається). З кулемета довелося постріляти на полігоні, наче непогано виходило. Тому я поїхав замість кулеметника – 21 грудня ми вирушили в Піски.
У Пісках на той час жив хлопчик чи то з дядьком, чи то з дідусем, вони до нас постійно приходили. Коли почався мінометний вгонь, наш побратим схопив малого і намагався сховати під БТР, а той кричав йому «Бандера, відпусти!». Але «Кіпіш» таки засунув його під БТР (усміхається).
І дідусь був підозрілий - як тільки приходив по щось, то після відходу одразу ж мінометний вогонь починався. Але там і так було все пристріляне. Ми жили у підвалах елітних будинків, там можна було цілий батальйон розмістити. Умов, звичайно, не було, але хоч на голову нічого не падало. А бомбили там добряче, майже всі будівлі були зруйновані.
В аеропорт нас завозили через сепаратистський блокпост 30 грудня. То був такий сором – щоб якісь невідомо хто вирішували, як їхати десантникам! Але у нас не було вибору, треба було міняти хлопців, бо за два три тижні «з’їжджав дах». Там ми пройшли повний обшук, намагалися забрати навіть сигарети, але я свої не віддав. Тоді трохи позабирали боєприпаси хлопців, але мені вдалося повезти на собі 10 магазинів і 4 гранати.
Так от, у нас у таборі був хлопець з десантно-штурмової бригади, Міша, з яким ми постійно сперечалися, хто перший потрапить на бойовий виїзд. Я переміг (усміхається).
У мене, напевно, було найбільше у роті бажання потрапити на бойовий. Потреба у мене з’явилася ще після Інститутської і Майдану. Коли ми їхали в аеропорт, напевно тільки я розумів, що нас чекає справжня м’ясорубка. Дехто ще смерті не бачив і не знав, що половина звідти не повернеться. А дехто зрозумів запізно, щоб вертатися.
На першому виїзді у нас на позиції вже була втрата. Нас обстріляли із стрілецької зброї, ми взялися відстрілюватися. Я і цей хлопець, який загинув, зайняли вікна - я праворуч, він ліворуч. І тут він каже «Андрію, давай поміняємося, бо я лівша, і мені незручно справа стріляти». Мені ж було абсолютно однаково, звідки стріляти. Щойно ми помінялися у вікно влетіли дві гранати з АГС і він став двохсотим. А щойно на тому місці стояв я. Не знаю, у мене була купа іконок – від мами, тітки, друзів, я завжди носив ті образки з собою. Там, як ніде починаєш вірити в Бога, особливо коли розпочинається обстріл. На війні траплялися атеїсти, але коли починалася м’ясорубка, то я таких не бачив. Навіть більше - коли у нас почалися запеклі бої і 200-ті і 300-ті пішли, як на конвеєрі, то атеїсти взагалі зникли. Я й сам не скажу, що був дуже набожний, але там я добре повірив. Якби не молився, то, мабуть, з’їхав би з глузду.
Десь на Різдво почалися найжаркіші бої, тоді у нас з’явилися важкі поранені. Першому ж трьохсотому відірвало щелепу та руку. Але того хлопця в аеропорту врятували і довезли до Києва.

У нас був медик Ігор «Псих» Зінич - золота людина. У нього жоден трьохсотий не став двохсотим, він врятував понад 50 хлопців. На жаль, Ігор загинув під час другого підриву терміналу і став Героєм України аж посмертно. Він хотів їхати додому, але не було ким його замінити, тому він знову і знову лишався. Це була нереальна людина, яку всі поважали...
Коли поранило того бійця, домовилися з сепарами і вивезли цього пораненого хлопчика через блокпост. На жаль, в Києві він помер. До речі, історія, коли пораненого вивозять через блокпост, стала основою для перших українських коміксів про «кіборгів».

Після того трьохсотого у нас шукали добровольця на найжорсткішу позицію «Ромео». Позиція - це був просто шматок гіпсокартону, на якому висіло два бронежилети. У кімнаті ще була колона, за якою могло сховатися максимум двоє людей. Якщо ж на посту стояло троє, то хтось ховався за гіпсокартоном, зазвичай так «щастило» кулеметникам. Я пішов туди добровольцем, бо там стояли мої друзі.
Взагалі у нас не було де ховатися, не було чим укріплюватися, навколо тільки уламки і сміття, шматки стін, які «розносили» танки. То ми те сміття збирали і з нього робили укріплення.
Але для мене найстрашнішим в аеропорту був холод. Аби зігрітися ми палили ящики від боєприпасів, сміття та й взагалі усе, що горіло. У мене досі не минув нежить, за ту ротацію він став хронічним. Ми тоді при -28 градусів спали на бетоні. Сидиш так зранку на пості і відчуваєш, що у тебе починають рухатися кістки. Справді, рухаються - їх крутить у різні боки. Тоді вже так зриває дах, що ні кадировці, ні російський спецназ не страшний. Це просто нелюдські умови.
Найсумніше те, що насправді там не було чого обороняти. Ми заїхали вже не в аеропорт, а в руїни, гори сміття. Щоб вночі вийти на позицію і не шелестіти, вдень ми розгортали доріжки між сміттям і пересувалися ними.
Всередині терміналу у нас відбувалися важкі ближні бої - такі, що ближче не буває. Доходило до сутичок на відстані 5-7 метрів. І кругом чеченці. Я розмовляв із ними. Вони казали – «хахол, ти зачєм на мой зімля прішол, брата маєво убіл? рєзать тєбя буду». А через кілька хвилин ми вже чули «хахол, захаді, курньом, патом рєзать тєбя буду». У них все закінчувалося різаннням. Ми були на першому поверсі, а вони контролювали третій поверх і підвал, і на другому теж були. З кожної дірки ми тільки й чули - хахол, хахол.
Я, коли з ними зустрічався, то мав принцип – не брати полонених. Ну що з ними робити? Там і нам місця не вистачало, їх хіба можна було б перед фанерою ставити.
Але терористи ці - і кадировці, і решта - навіть між собою перестрілювалися. Неясно було, хто на першому, а хто на третьому. Ми от зранку чи ввечері чули, як у старому терміналі відбувалися перестрілки – це сепаратисти визначали, хто піде з нами воювати.
Тоді за аеропорт їм платили великі гроші. Тільки стемніє, а вони вже пруть з усіх вікон-дверей-підвалів і починається «веселуха». До того часу коли ми заїхали, недосвідчених там вже не було, їх відстріляли свої ж. Був період, коли їм приходила зарплата із Росії і їх просто натовпами відсилали в аеропорт на м'ясо. З кількох сотень верталося 30-40, це в кращому випадку.
Мій заїзд в аеропорт мав тривати два тижні, але я лишився ще на два дні, бо хотів підтримати хлопців та поділитися інформацією. Потім приїхали «круті рейнджери» (усміхається), трохи ненадійні хлопці з нашого підрозділу.
Я тоді уперше злякався – стояв на «Ромео» і усвідомив, що ззаду наші. Тоді у мене розпочали труситися коліна. Там було дуже темно, а хлопці нічого не хотіли слухати – надто вже круті були. Коли настала ніч, вони почали стріли на кожен порух. Тепловізор був лише в одного на кількох. Ми вже приблизно знали, коли нечисть вилазить чи де чекати, а тут почалася анархія. Тому коли машина приїхала забирати поранених, я поїхав із ними.
Машина за пораненими теж часто мусила прориватися із боєм, вже під ранок. Ми під обстрілами вантажили хлопців і поверталася теж під обстрілами. Коли я їхав звідти, то був просто щасливий. Мені хотілося вилізти з тієї МТЛБ і просто глянути на небо. Я дуже-дуже хотів просто побачити небо, не знаю чому. Мене відвезли тоді чи то у Водяне, чи то в Опитне, і я впав на землю. Поки не було команди їхати далі, я лежав на землі і просто-таки втупився в те небо. Коли колона рушала, я вскочив буквально в останню машину.

https://pp.vk.me/c604526/v604526891/4419d/h2YugS6Lsbc.jpg

http://www.volynpost.com/articles/775-g … serganchuk

146

"Вызывали огонь на себя, чтоб выбить боевиков". История киборга
14.10.2016 10:30

Старший сержант ВСУ Федор Мисюра чудом выжил после тяжких ранений, полученных в последние дни обороны Донецкого аэропорта
http://news.liga.net/upload/resize_cache/iblock/45d/380_230_2/45dcd366d334350301e813ff38046c19.jpg

В довоенной жизни 33-летний Федор Мисюра был государственным служащим - главным специалистом управления транспорта и связи исполкома Ровенского горсовета. В будние дни ходил на работу, а по выходным снимал строгий костюм и ехал на аэродром: главным увлечением в его жизни был парашютный спорт, за несколько лет он сделал больше 200 прыжков.

Но потом пришла война. И Федор, никому ничего не сказав, ушел в АТО. Теперь за его плечами - самые страшные, последние дни донецкого аэропорта и тяжелое ранение. Как это было - киборг рассказал в интервью ЛІГА.net.

- Я занимался городским транспортом и всем, что с ним связано. Поэтому идти или не идти в АТО - возможностей было очень много. Но это мое личное решение, о котором никто не знал, даже жена. Я ей повестку за три дня до отправки показал.

В самом начале войны на Донбассе я пошел в военкомат, проверил свои данные, - все нормально, ждите. Первая волна мобилизации - не берут. Во вторую волну снова пошел в военкомат, проверил данные - не берут. Обратился к афганцам, чтоб они за меня договорились. Они меня выслушали, а результата так и нет.

Потом наконец я получил повестку, и в августе 2014 года попал в 80-ю отдельную десантно-штурмовую бригаду. Яворивский полигон, подготовка, и в октябре нас отправили на восток. Сначала в Константиновку, а уже оттуда группы выезжали на боевые задания: Водяное, Опытное, Пески, ротации в донецкий аэропорт. Я оставался в части в Константиновке, потому что был начальником службы боевого обеспечения: обеспечивал подразделения едой, боеприпасами, теплыми вещами. И все посылки для наших ребят шли через меня. Я день стоял на посту, а в свободное время собирал посылки и развозил.

В первые дни января 2015 года стало понятно, что перемирие окончательно закончилось. По донецкому аэропорту уже валили из всего, из чего можно. Нужно было сформировать сводное подразделение для усиления обороны. От нашей роты просили 20 человек. Мне позвонили и спросили: "Ты едешь?" Я сказал, что однозначно еду.

В Пески мы приехали 10 января, переночевали. Потом выехали в Водяное: именно оттуда шли все ротации в аэропорт.

В терминал я попал 13 января. В тот день упала диспетчерская вышка аэропорта, было очень много раненых, ситуация была критической. Поэтому нас разделили на две группы. Первая ротация поехала на вышку, прямо среди белого дня. Когда все коробочки (единица бронетехники - ред) вернулись на базу, начали грузиться мы. Ехали уже ночью. До этого ротации проводились через блокпост сепаратистов, но наше требование было - мы едем не через блокпост, только по взлетке. Стартовали с позиции, сначала прошла наша артиллерия, потом мы. Слышали, как стреляют, время от времени попадало по нашей машине. А я еще посмотрел: в углу стоит бочка на 50 литров. Спрашиваю: что это? Мне отвечают: бензин. Ну, думаю, классно, если сейчас прилетит, то даже по ДНК не определят, где кто, разве что в целом по списку.

Ничего, нормально добрались. Как это было, точно сказать не могу - в полной темноте, на максимальной скорости влетели к терминалу. Выгрузились. Стою, смотрю на рукав - все дырявое. Поворачиваюсь к самому терминалу: темно, постоянно стреляют, и это эхо... Такой звук, не передать. Хотя был готов, знал куда еду. Но я стал к стене и просто по ней съехал.



Фото со странички Федора Мисюры в соцсети

Потом собрался. Нас завели в штаб, распределили по постам: кто с кем стоит, в какую смену. Сначала ходили так: два часа на посту, два часа спишь, два часа в режиме ожидания. То есть два часа через четыре. Но 14 января по терминалу весь день стреляли танки. Стреляли, стреляли, стреляли... Один со Спартака: выедет, полный боекомплект отработает, они придут в разведку, посмотрят, отойдут. И опять. А второй работал от монастыря в районе магазина Метро в Донецке: то по вышке, то по терминалу.

В дырки между терминалами налезли сепаратисты. Еще до нашей ротации в подвал зашли "крысы", как мы их называли. Время от времени мы с ними перекрикивались. Они отвечали с кавказским акцентом: "Эй, укрАинец, иди сюда, уши резать буду". Мы им тоже сюрпризы делали: взяли, на снаряд РПГ пару ВОГов (осколочные боеприпасы для гранатометов - ред) примотали, пару гранат, и им туда - бух. Слышали, как они кричали. Попадали по ним нормально.

Они были в подвале, а мы - на первом этаже терминала и на втором. Потом они начали еще и на крышу лезть. И был такой момент, когда нам пришлось просить, чтобы васильки (миномет калибра 82 мм - ред) по нам поработали. Фактически мы вызвали огонь на себя, чтобы их с крыши выбить. Снизу выбить тех, кто наверху на крыше, было тактически очень сложно.

Терминал - это маленькая территория, которая со всех сторон простреливается по кругу врагом, а у тебя есть маленькое место, чтобы заехать и выехать, и то тебя постоянно кроют. В подвале сепаратисты, сверху тоже закидывают гранатами. Это не котел, а какая-то закрытая банка. А ты в этой банке сидишь и просто стреляешь, пока не придет конец.

Ночью прошла очередная ротация: 11 человек выехали, а приехали только трое. Начался большой дефицит по постам. Мы стояли уже не два часа через четыре, а два через два. Два часа отстоял, поспал - если нашел где, и пошел назад. Так всю ночь.

Морозы были 26-27 градусов. Я ходил в "дутиках". А из еды был только сухой паек. Так я брал гречку, открывал, ножом ломал ледяную кашу на кусочки, - греть ее негде было, - и рассасывал. Чай я за все время в терминале так ни разу и не попил.

Около 6 утра 15 января пошли массовые штурмы. На крышу их забралось еще больше, кидали гранаты. Изо всех дыр лезли. Я вышел на пост и около 10 утра во время перезарядки Утеса (12,7-мм крупнокалиберный пулемет - ред) мне прилетело.

Упал на спину, понимал, что надо сорвать с себя бронежилет, но не получалось.

Ребята меня схватили, притащили в штаб. В рану на спине натолкали бинтов, - крови было очень много, - наклеили пленку, залепили пластырем, чтоб не протекало. Раненые было не сквозное: пуля прошла между спиной и пластиной бронежилета, потом повернула в районе седьмого-восьмого ребра в тело, прошила легкое и легла возле сердца на аорте. Наверное, ей там комфортно было. Но из-за простреленного легкого начался пневмоторакс, я задыхался. Тогда Игорь с позывным "Псих" (военный медик Игорь Зинич спасал бойцов в терминале до последнего, пока 20 января не погиб под завалами - ред) в районе ключицы пробил мне отверстие специальной трубкой, чтоб лишний воздух выходил из легких.

Эвакуация началась часов в шесть вечера - раньше не было возможности. Раненых поступало очень много: в голову, в конечности. Не знаю, до эвакуации или во время (постоянно терял сознание), но я в дополнение к пулевому получил еще и взрыво-осколочные ранения. Бронежилета на мне уже не было - скорее всего, от гранаты. Осколки мелкие.

Загрузили нас, привезли в медпункт в Водяное, а дальше в Красноармейск на вертушку. Уже потом мне мой командир роты, который получил осколочное ранение в голову, сказал, что они стояли полчаса и ждали "тяжелого". Тяжелым оказался я.

Отправили вертушкой в Днепр. Как говорят врачи, меня доставили в крайние минуты, когда еще можно было спасти. Если бы привезли чуть позже - то уже все. Сделали первую операцию. Удалили часть легких, селезенки, часть ребер. На второй операции у меня снова открылось кровотечение. Сердце не выдержало и остановилось. И пока один врач останавливал кровотечение, второй руками качал сердце, чтобы кровь поступала в мозг. Я пролежал в Днепре семь дней. Там не стоял вопрос, как удалить пулю, только спасти жизнь. Потом меня самолетом перевезли в Винницу, где ее убрали с аорты.

Когда восстановился после ранений, глава Ровенской областной госадминистрации предложил мне должность начальника управления инфраструктуры и промышленности. Перед этим, в декабре 2014 года, был взят на взятке заместитель главы ОГА, который курировал транспорт, и ушел с работы начальник управления. Я согласился.

А в этом году я вернулся в парашютный спорт и к полетам в вингсьюте. Но врачам я об этом, конечно, пока не говорю.

http://news.liga.net/interview/politics … iborga.htm

147

Легенда про кіборгів. Післямова
25 січня 2016, 11:20 | ID: 17357 | Переглядів: 1725

http://www.mil.gov.ua/assets/images/resources/17357/5de51cc74c341a072a848a5049305c69e16f18f6.jpg

Рік тому в ці дні посеред зруйнованого донецького летовища півсотні його останніх захисників на обледенілих плитах нового термінала своєю кров’ю навіки вписали в історію України рядки епілогу новітнього національного епосу — героїчної саги про «кіборгів». Ця розповідь — про тих, кому в останні дні оборони ДАПу судилося вистояти і вижити. І про їхніх рятівників, які, ризикуючи й жертвуючи власним життям, у ніч перед останнім штурмом вивезли з руїн нового термінала тих, хто вже був не в змозі вести бій.

— Було дуже холодно. Коли натискаєш на спусковий гачок, палець німіє від мерзлого металу. Це відчуття залишилося й дотепер — на

Свернутый текст

морозі руку неначе проштрикує голками, фаланга дерев’яніє, — згадує старший солдат Юрій Єфремов.

З 30 грудня 2014 по 14 січня 2015 року він був одним із оборонців нового термінала, бійцем 3-го батальйону 80-ї аеромобільної бригади.

Страшенний холод, який довелося пережити у ДАПі, солдат пам’ятає й досі. І, вочевидь, не забуде про нього ніколи.

Їхнім єдиним джерелом тепла була «буржуйка» у «спальному» приміщенні — кімнаті, до якої, коли стрілянина вщухала, збиралися всі, крім, зрозуміло, чергових на постах. Навіть у темряві, яка поглинала термінал вже після четвертої години дня, вони продовжували підтримувати в ній вогонь, попри ризик демаскування й небезпеку ворожого обстрілу.

— Кожен із нас був готовий загинути в бою. Але замерзнути на смерть... Між собою ми так і домовилися: краще від кулі, ніж від морозу...

Його підрозділ прибув у ДАП за день до нового 2015 року. З Водяного довелося їхати через сепаратистський блокпост. Був обшук. Зчепивши зуби, терпіли, виконуючи наказ, аби уникнути зайвих втрат. З бойовиками на той час існувала домовленість щодо такого порядку ротації оборонців аеропорту. З собою кожен мав право везти не більше трьох магазинів боєприпасів. Тож решту набоїв і гранати, аби було чим воювати, десантники сховали у дровах та колесах бронетранспортера, які везли у своїй вантажівці як заміну простреленим. Уже у терміналі колеса розбортували, і гарнізон отримав додатковий боєзапас.

Новий рік відсвяткували майже спокійно. 31 грудня ворог весь день активності не виявляв, лише близько 12-ї ночі «привітав» кіборгів кількома чергами, на які ті відповіли.

2 січня. Перша безповоротна втрата ротації. Загинув боєць 8-ї роти їхнього батальйону. Куля влетіла під руку збоку — вище бронежилета. Врятувати хлопця не вдалося...

— До свисту куль, пострілів звикаєш дуже швидко. Іноді навіть цікаво було спостерігати, як вони рикошетять від стіни — в іншу або в стелю. Тоді думаєш: «О, і ця не влучила»... Важко, коли тиша. Дослухаєшся, нерви весь час у напруженні, очікуєш: коли почнеться, що вони знову задумали?.. — Юра замислюється і додає. — До обстрілу з «Градів», танків та важкої «арти» звикнути неможливо. Бо то — пекло...

Кілька штурмів вдалося відбити з мінімальними втратами. Ворожі втрати не рахували, але діставалося бойовикам добряче. Атакували вони бездумно, іноді вигукуючи «Аллах акбар!», мабуть, таким чином сподівалися залякати, хоча на той час уже всі знали, що кадировців серед нападників немає.

Надвечір, як тільки починало сутеніти, стрілянина вщухала, ставало так тихо, що було чути кожен шерех. Аеропорт поглинала темрява. Ліхтарики ніхто не вмикав, мобільні телефони також — на кожен вогник «працювали» ворожі снайпери. Аби не видавати себе зайвими звуками, всю підлогу на підконтрольній частині термінала хлопці, поки було видно, періодично прибирали від уламків стін, стріляних гільз, усього того, що вночі могло потрапити під ноги і викрити характерними звуками. Проходи до постів, аби не заблукати в темряві, кіборги позначали рибальськими «світлячками», встановлюючи їх так, аби ворог не зміг розгледіти...

— 14 січня за нашою ротацією приїхали кілька МТ-ЛБ. У Водяне ми поверталися «дорогою смерті» під нещадним обстрілом — ворог гатив з «Градів» по злітній смузі, — згадує Юрій. — Те, що ми проскочили ті кілька кілометрів і не загинули, — справжнє диво. Мабуть, новорічне — ми поверталися на Старий Новий рік...

Та насправді хлопців врятувало не диво. У темряві десантного відділення МТ-ЛБ, щільно притиснуті один до одного, вони не могли бачити, як відчайдушно маневрує між вибухами їхній механік-водій. Звали героя Дмитро Гузик.

— Він був дивовижною людиною, справжнім шибайголовою, — згадує підполковник Валерій Курко, тоді командир 3-го батальйону 80-ї оамбр. — В останній тиждень оборони ДАПу кожен рейс із Водяного в аеропорт та назад був справжнім подвигом тих, хто доставляв у термінал підкріплення, підвозив продовольство та боєприпаси, евакуйовував поранених і тіла загиблих. Дмитро Гузик, Анатолій Маркус, інші наші водії — справжні герої. Я пишаюся, що служив разом із ними...

Легкоброньовані тягачі дісталися батальйону Курка «в доважок» — як позаштатна техніка. Сформований у липні 2014 року на базі 80-ї окремої аеромобільної бригади третій батальйон на сто відсотків був укомплектований мобілізованими. Техніку отримали не найкращу — 37 БТР-70. Тож у порівнянні зі старими бронетранспортерами маневрені, верткі «емтеелбешки» виявилися справжнім подарунком долі. Вірніше, удачею «Бізона» — старшини, командира взводу матеріального забезпечення. Саме він їх «знайшов» і домовився з волонтерами зі Славути, аби ті допомогли з ремонтом...

— У ніч на 18 січня їхати в аеропорт було нікому. Всі механіки-водії були виснажені морально і смертельно стомлені. Хлопці ледь трималися на ногах. А «звідти» потрібно забирати поранених... — розповідає комбат. — Наказувати я не міг. І тому звернувся до Гузика, дав йому слово офіцера: «Більше ти туди самостійно не поїдеш, тільки разом зі мною...»

Ящики з боєприпасами та харчами вони завантажили на дах МТ-ЛБ, аби їх можна було швидко розвантажити, а в десантному відділенні залишалося більше місця для бійців, які вирушали на ротацію. Аби боєзапас не здетонував під час обстрілу, заступник командира 81-ї аеромобільної бригади полковник Артем Котенко порадив накрити його мішками з піском. Як з’ясувалося згодом, ця порада врятувала їхнє життя — дорогою до термінала не вцілів жоден мішок, шість разів снаряди ворожих «Градів» розривалися так близько, що машину підкидало і здавалося, що вона перевертається. Але доїхали...

— Під ранок 18 січня я чергував на «Позитиві». Пост розташовувався на другому ярусі нового термінала. Коли з Водяного до нас прорвалася «емтеелбешка», спочатку в це навіть не вірилося, адже обстріл був такий, що здавалося, на злітній смузі стоїть суцільна стіна розривів, прорватися крізь яку просто неможливо, — розповідає молодший сержант Віталій Пясецький. — А потім ми побачили комбата. Разом з іншими хлопцями він розвантажував ящики з боєприпасами, допомагав приймати поранених.

Останнім рейсом з термінала підполковнику Курку вдалося евакуювати шістнадцятьох поранених захисників ДАПу. Серед них був і Віталій Пясецький — контужений, з осколковими пораненнями в голову та бедро.

— З нами мав виїхати й Ігор Зінич, медик нашого батальйону. На той час він уже сам був поранений, але вирішив залишитися. «Псих» був неймовірною людиною, врятованими життями йому завдячують щонайменше півсотні людей, яких він без перебільшення витяг з «того світу». А сам залишився в терміналі. Загинув, коли від вибуху обвалилася стіна...

Наступного дня, 19 січня, не стало й Дмитра Гузика. На прорив до термінала він вирішив їхати самостійно. В його машину, завантажену боєприпасами, влучили відразу кілька пострілів з РПГ. МТ-ЛБ вибухнув на очах тих, кого він їхав рятувати...

З 19 на 20 січня з термінала самостійно виходили останні три групи кіборгів. Увечері перша, друга — вночі, а третя — під ранок. Разом із пораненими з власної волі в терміналі залишилися Анатолій Свирид, Ігор Броневицький, В’ячеслав Гав’янець та Артем Гребенюк.

242 дні героїчної оборони української твердині добігали кінця...

«Народна армія»http://www.mil.gov.ua/news/2016/01/25/legenda-pro-kiborgiv-pislyamova--/

148

"Кіборг"-капелан: Головне звертати увагу на дива під час боїв

http://www.unn.com.ua/uploads/assets/images/IMG_8971.JPG

Звертати увагу на дива під час війни і доносити це до бійців — в цьому і полягає робота капелана.
Спогадами із боїв у Донецькому аеропорті із кореспондентом УНН поділився “кіборг”-капелан Андрій Полухін із позивним “Гітарист”, який із пораненням був евакуйований з аеропорту 18 січня 2015 року.
Зустрілися з Андрієм на Майдані Незалежності. Він одразу ж пішов до місця, де у часи Революції Гідності стояла молитовна палатка.
"50% від усіх протестантських капеланів "народилися" саме у цій молитовній палатці. Вона стояла там, де від глобуса відходять промені із містами Донецьк та Луганськ. Коли розбирали бруківку, то лише на цьому місті залишили", — показав на важливе для нього місце Андрій.
Як ти став капеланом і як потрапив до Донецького аеропорту?
Влітку 2014 року я почув про створення батальйону капеланів і почав шукати можливості долучитися до нього. Приїхав я до Донецького аеропорту 13 січня 2015 року, куди мене запросив диякон із моєї церкви. До того я лише пройшов альтернативну строкову службу, а от підготовку з тактичної медицини я отримав уже в аеропорті... Спеціально на капелана також не вчився, але знав, що душпастирство — це моє покликання, а до військової служби був небайдужий, бо виріс у сім’ї військового.
 

Не маючи бойового досвіду, не уявляв, що може статися

Свернутый текст

Тобто ти потрапив у аеропорт під саме пекло?..
Так, у зону АТО в’їхав 12 січня, а до аеропорту уже 13 січня. Розвантажувалися під час стрілянини. Я взяв з собою гітару. Розвантажують — боєкомплект, гранати, зброя, патрони, вода, якась їжа... оп — гітара. Вийшли в темряву, йду навпомацки. Не мав жодного бойового досвіду і до кінця не розумів, що може трапитися. Капелани, крім душпастирської функції, завжди допомагають як медики, тому тренуватися почав одразу — поранені уже були. Мене вчив фельдшер Ігор Зінич, вже герой України, і ми з ним пліч-о-пліч витягали поранених. 14 січня почалися жорстокі бої — кожні 10 хвилин прибували поранені, по 10-12 за бій. Добре, що нас було четверо, тобто два медики і два капелани, і ми могли ділитися. Тоді був перший 200-ий...
Що значить 200-ий?..
Загиблий. Щоб не втрачати бойовий дух і не кричати, що хтось загинув, є коди: 200 — це загиблий, 300 — це поранений, а 500 — це п’яний, або той, хто постійно випиває. Я вперше побачив загиблу на війні людину. Нічого вже не можна було зробити — осколок пройшов через голову, і в тих умовах ми не могли його врятувати. Його позивний був “Косий”, йому виповнився лише 21 рік. Через тиждень хлопець мав пройти ротацію і їхати одружуватися...
Що сталося потім?
14 січня інший капелан, Олег, поїхав і сказав, що найстрашніше вже позаду. Я вирішив лишатися далі, зі мною також зостався медик Ігор Зінич. 15 січня з самого ранку штурм продовжився. До речі, він теж загинув, востаннє я говорив з ним телефоном 19 січня. Він загинув під час вибуху. Міг евакуюватися напередодні разом з усіма пораненими, але не зробив цього... 16 січня нас вибили з усіх позицій, які ми тримали в аеропорті.
Газову хмару ми відганяли молитвою
  Це була середина зими — і ні світла, ні опалення.          Як ви справлялися?
Так, мороз був −10, може −15, але у чому були — в бронежилетах,      касках — так і спали, вкривалися спальником. Холодно, але не мерзли, бо коли постійно бігаєш, холоду не відчуваєш. 16 числа нас вибили газовою атакою. Струменем газу бойовики наповнили залу. І хоча я дихав через вологу балаклаву, у мене легені ще тиждень після того боліли. Побачивши хмару газу, ми почали молитися — я і один православний хлопець. Ми молилися, щоб почався вітерець, який розігнав хмару. Не встиг я договорити молитву, як вітерець відігнав хмару газу у сторону бойовиків. Вони почали закидати гранати за вітром. Після другої молитви — вітер припинився, і газ почав виходити вгору. Такий урок: капелани потрібні, щоб на такі речі звертали увагу, пояснювали, чому так відбувається.
Диво, коли повертаються до життя важкопоранені
Кого із загиблих кіборгів ти запам’ятав назавжди?
Була одна цікава історія. Кулеметник Олег Б. отримав відкриту черепно-мозкову травму. Сам до нас прибіг, сам спокійно сказав, що болить, але уже через годину навіть не міг думати. Ми почали його перев’язувати, але черепно-мозкова травма дуже специфічна і впливає на поведінку — ми за 15 хвилин 4 рази його перев’язували, бо він зривав усі бинти. Я думав, він загинув... 18 січня його змогли евакуювати і поклали в реанімаційну машину. І я бачив, як з цієї машини потім винесли накрите тіло і сказали, що це був кулеметник. Через 10 місяців, у листопаді, на похованні ще одного кіборга за позивним “Італієць”, я побачив знайоме обличчя. Почав спілкуватися з іншим бійцем і розпитував про Олега, той мені відповів — так, він живий, он він сидить. Для мене це як воскресіння було. Близько 7 місяців він був у госпіталі, йому поставили пластину і він при пам’яті, нормально мислить. Ми думали, що він за день-два помре через сильну травму.
Ти приїхав капеланом, однак більше працював медиком. Як сприймали духовні бесіди бійці?
Вони були дуже відкриті, тому що передова змушує думати. Вони, знаходячись перед лицем смерті, починають замислюватися, що після цього. Вони слухали і ставили багато духовних питань. У Донецькому аеропорті не було багато можливостей говорити про Бога, але ми говорили. До мене якось підійшов хлопець і розпитував про віру. Вихований у атеїстичній традиції, відповів мені, що церква лише видурює гроші. На жаль, наступного дня він загинув. Інший розповідав капелану, що вірить у язичницьких древніх богів. Він теж не вижив.
Капелани за уставом не воюють і можуть виконувати лише функцію духівників і медиків?
Так. Але 16 січня я був поранений і мене контузило. Після боїв з газом ми почали викликати на себе вогонь, мене поранили у руку та ноги — отримав три осколки. Від вибуху я був в трьох метрах і поранення були несильними, але тепер я всіх лякаю тим, що від вибуху мене контузило. В голові тьмарилося... У ніч на 17 січня сепаратисти почали в нас кидати горючими сумішами, через що почали вибухати бойові комплекти. Шуму було стільки, ніби уся армія Російської Федерації пішла на Донецький аеропорт. 17 січня я пам’ятаю уривками, дуже чекали на евакуацію поранених. Я міг би і не їхати, але Ігор сказав мені супроводжувати хлопців.
Тобто 18 січня ти вже виїхав із Донецького аеропорту? Що чув про наступні дні там?
Уже 20 січня я був вдома у Києві і дізнався про ці вибухи... Коли я виїжджав, ще близько 60 осіб тримали оборону. Перший вибух був 19 січня, дуже багатьох поранили, серед них і мій друг Ігор. А 20-го був остаточний вибух, коли майже нікого серед живих не залишилося, а поранених забрали у полон...
Зараз на фронті позиційна війна

Ти повертався у зону АТО в якості капелана?
Так, я вчора повернувся із сектору М, із Широкіного. Цього разу був із морпіхами.
Яку ситуацію ти побачив зараз на фронті?
Зараз там відносно спокійно, позиційна війна. З того, що відбувається на фронті зараз, видно, що речі вирішуються дипломатичним шляхом.
Коли повернешся на передову?
Наступного разу планую їхати знову до морпіхів у Маріуполь, десь у березні. Для душпастирської роботи потрібна стабільність. Ще хочу додати, що часто бачив, як люди концентруються на заповіді не вбивати і мучаться виною. Але ця заповідь для відносин між людьми, а не між країнами. Коли починаються війни, сам Бог посилає на війну. Також працюємо разом із психологами, які у нас нерідко позичають Біблію.

http://www.unn.com.ua/uk/news/1540335-kiborg-kapelan-golovne-zvertati-uvagu-na-diva-pid-chas-boyiv

149

Иван Звягин

«Своїх не покину»… Позывной «Псих». Все, кто находились в Донецком аэропорту в декабре, январе 2015 года, были Добровольцами.
В независимости от шеврона на рукаве, какое бы подразделение там не значилось - это был осознанный выбор каждого, кто там был. Кто не хотел - сюда не попадал. Санинструктор Игорь Зинич свой выбор делал несколько раз. Когда срок его пребывания в терминале ДАПа подошёл к концу, он не ушёл на ротацию, а остался с ребятами. Враг был вокруг, враг был сверху и снизу. Их травили газом и заливали горящим топливом… Когда-то давно его отца, после тяжёлое аварии, спасли врачи скорой помощи и Игорь решил посвятить себя медицине. После окончания медицинского колледжа, устроился фельдшером на неотложку… Шли самые страшные бои… Количество погибших и раненых каждый день увеличивалось. Бронежилет сковывал движения при оказании помощи, и он его не носил. За бесстрашие ребята назвали его «Псих». Даже после ранений он продолжал спасать ребят. За время пребывания в терминале, «Псих» спас более 50 жизней… 20 января младший сержант Игорь Зинич погиб в результате подрыва здания аэропорта… Игорю было 25… На памятнике выбита надпись «Своїх не покину». Посмертно награждён орденами: «Герой Украины» и «Народный Герой»

https://www.facebook.com/photo.php?fbid … amp;type=3

150

Повернись живим
19 января в 11:39 ·
19 января.
Начало конца Донецкого аэропорта. Крещение газом, огнем и кровью. 93 - три раненных за последние три дня. Солдаты пережили четверо суток штурма нового терминала.

В одной из Киевских квартир раздался телефонный звонок. Нина Константиновна подняла трубку с незнакомого номера.
- Мам, привет. У вас как?
- Сынок, ты в аэропорту да??? Игорь???
- Мам, нет. все хорошо, я не там. Слышишь, у нас тихо. Я не смогу звонить некоторое время. Телефон у друга садится. Наберу позже.

За солдатом с телефоном наблюдал его товарищ. Встал, размять ноги возле одной из уцелевших баррикад, которую смастерили из ящиков из-под БК.
-Толя! Чай будешь?
Псих пытался нагреть воды, для товарищей. На позиции неподалеку зоны высадки десанта было 54 солдата.
Послышались первые выстрелы.
Игорь Броневицкий положил трубку.
- До зброї!

Снова начинался бой. Враг любимы методами пытался взять новый терминал под контроль. Наступал волнами. Сколько не крошили солдаты боевиков, они все шли и шли.

Вдруг резко начало щипать глаза. Белая дымка наполняла то, что осталось от помещений. Взять пулями десантников русские солдаты не смогли.

В эфир одного из телеканалов по телефону ворвался голос. На фоне выстрелов и шума, кричал десантник Вася, с позывным Вай Фай.

- Нас травят газом! Они пустили газ. Мы задыхаемся. Выйти из укрытий на воздух, это ж расстрел.

Тем временем Псих (Игорь Зинич), единственный медик, который остался с солдатами шерстил свой рюкзак.

Противогазов нет. Масок на всех не встает. Да и толку от них. Он набрал номер Крохи, парамедика, которая дежурила в Водяном.
- Оль, чё делать?? Задыхаемся!!!
- Ну хоть влажные салфетки к лицу.

Он бегал под пулями и раздавал ребятам мокрые салфетки. Этого волонтеры навезли достаточно.

Так продолжалось до обеда. Во всеобщем хаосе пуль, перезарядки, беготни и штурма время летело быстро.

Потихоньку ночь окутывала терминал. Но внезапно стало светло как днем. Гул от взрыва оглушил солдат. Земля вот-вот готовилась уйти из-под ног, а стены будто зашатались.

И... частично выстояли... Сепары пытались подорвать терминал. Но стены и солдаты оказались сильнее.

Было приятно решение вызвать нашу артиллерию на себя. Чтобы как-то остановить происходящее... Одна из позиций оказалась разбита. Часть второго этажа рухнула из-за взрыва.

На время все затихло. Десантники прожили еще одну волну наступления. Выжили... начали вытаскивать тех, кто оказался под завалами. Аэропорт еще сутки останется под контролем армейцев...

Аэропорт Донецка - история, которую не изменить, но нужно знать и помнить. Тем временем, война на Донбассе продолжается. Каждый день, каждую минуту. И там воюют такие же ребята, как были в ДАПе. И мы обязаны быть для них поддержкой и надежной помощью: https://goo.gl/CPCiB5

*на фото: Игорь Зинич ("Псих") Погибнет от травм после подрыва терминала 20 января. Герой Украины посмертно.

Юлия Кириенко
Проект "Повернись живим"

https://www.facebook.com/backandalive/p … 96/?type=3


Вы здесь » ОФІЦІЙНИЙ ФОРУМ БІЛОЦЕРКІВСЬКОГО МЕДИЧНОГО КОЛЕДЖУ » Книга пам'яті » ЗіНИЧ ІГОР- КІБОРГ, ЗАГИНУВ 20 СІЧНЯ 2015 РОКУ В ДАПу