Довести/спростувати щось нереально. Там усі герої і, водночас, ніхто не герой. Бо замість облич там протигази, респіратори, будівельні чи медичні пов’язки, шапки-маски. Ти можеш цілу ніч пліч о пліч стояти з людиною на барикаді, але вранці, на Майдані ти пройдеш мимо її. Не впізнаєш.

Знімають амуніцію, «розмотуються», відкривають обличчя. Хіба голос? Але після годин крику, матюків і ковтання диму чи газу він стає схожим на усі інші – хрипкий і надірваний. Застуджений.

І не треба думати, якщо штурм обійшовся поодиноким вогнепальним або направлено-травматичним пораненням, то усе класно і всі цілі-неушкоджені. Під час однієї з ночей було 43 ушкоджених. Одному хлопцеві гумова куля потрапила в чоло.

Ще один зламав руку, послизнувшись на згорілому автобусі.

Усі інші – обморозились. Брандспойти час від часу, замість гасити вогонь, поливали повстанців. Вода крижана, зі шматками льоду. І хлопці реально перетворювалися на льодових їжаків. Навіть близькість до вогню не допомагала.

* * *
Коли дівчатка-волонтерки, спотикаючись об купи заготованої для метання бруківки, чіпляючись ногами за дротяні кільця з-під згорілих автомобільних шин, розносять чай в п’ятилітрових пластикових пляшках - це зворушує.

Але те, що роблять бійці викликає шок. Заховавшись під барикаду, допивають чай… і несуть одноразові стаканчики до смітника. Чи хоч до організованого сміттєзвалища. Чи бочки з вогнем. При цьому бойові дії в повному розпалі… Я вже не веду мову про чистоту на Майдані…

* * *
«І шо? Де ті афганці? Чому вони не на передовій? Хай приходять і ведуть нас на штурм. Скажи мені, де треба запалити – і там буде горіти! Але ми не військові, ми воюємо як уміємо… А ні – то нехай не пи…ять багато». Так говорив ультрас у відповідь на те, що, нібито, в неділю. 26 січня, заплановано велелюдним натовпом відтіснити ВВшників і беркутІв з Грушевського до Дніпра.

«А хто піде в перших рядах – ми? Аякже. Ми не ідіоти. Перші ряди тупо розстріляють. Хай стають ті, хто до цього закликає і ведуть… Вони не стануть, ти сам це знаєш… А там, де немає першого ряду – не буде й другого, третього» - цьому екіпірованому з ніг до голови хлопчині, судячи по голосу, не стукнуло й сімнадцяти.

І як просто закрити рот десяткам тисяч майданівців! Для цього не потрібно кидати світло-шумові гранати, гамселити кийком чи стріляти гумовими (і не тільки) кулями в обличчя. Ні. Це все засоби людей з убогим інтелектом і нульовою фантазією.

Є методи набагато дієвіші. Наприклад, як це зробили після, а точніше, під час виступу Яценюка. Це коли він замість кулі в чоло отримав від Яника пропозицію вмоститися в крісло прем’єра… І питання відставки гаранта, покарання тих, хто вбивав наших хлопців, якось відсунулось в його риториці десь глибоко на задній план. І майданівці це добре зрозуміли.

Багатотисячне «ганьба!» і свист стали підтвердженням. І тут сталося чудо. Зі сцени приємним голосом, наче й не чуючи обурення повстанців, сказали: «Друзі, а давайте виконаємо наш(!) Український(!) Славень(!)». Все! Внизу стоять патріоти! Які, в жодному випадку не свистітимуть і не кричатимуть «ганьба!» коли лунає «Ще не вмерла Україна». Просто – до геніальності. А далі – колонами в розташування сотень…

* * *
І не треба вважати майданівців лохами, які вірять в амністію і в те. що після скасування «диктаторських законів» все стане класно. Вони чудово розуміють, що лише скинувши Януковича і його поплічників у них з’явиться шанс безпечно повернутися додому.

В інакшому випадку… Хіба проблема підкинути людині наркоту? Спровокувати на бійку? Звинуватити в крадіжці? В нашій прекрасній країні – не проблема. Навпаки, владі це ще й як зручно робити. Бо, замість потенційних мучеників, запроторюватимуть в тюрми чисто по кримінальних статтях. І не підкопаєшся…

Але повстанці знають максимальний строк ув’язнення. який чекає на них. Шість років – максимум. Що б там не шили – 12 чи15 років. Розрахунок простий: якщо програємо, то Яник дотягне рік теперішнього президентства плюс п’ять – наступного. А далі – щось та й зміниться.

Питання – чи вдасться прожити ці шість максимальних років? Адже, сьогодні вбито сотні людей. Не треба «вестися» на офіційну статистику. Жертв в десятки разів більше. Їх ще просто не знайшли. Або не хочуть оприлюднювати.

Одна дівчинка потрапила на вокзалі до рук ментів лише тому, що забула зняти бейджик волонтерки. Її затримали і передали беркутАм. Останні ж совали її від відділку до відділку. А, коли в жодному її не захотіли утримувати – відвезли десь в ліс. Ця маленька хворіла астмою. Беркути відібрали в неї ліки і залишив посеред снігу. Мабуть, сподівалися, що замерзне… На щастя, вона вижила.

А скільки зникло тих, хто через власну дурість вирішив прогулятися за барикадами поодинці? На них кидалися з припаркованих авто або темних підворіть переодягнені в цивільне беркутИ чи менти і брали в полон. Де вони? Ніхто не знає. Ба, ніхто не знає, що вони зникли. Адже, на Майдан можна увійти групою, а потім тижнями не бачити і не спілкуватися одне з одним… А рідні вдома вважають, що тобі просто немає де підзарядити акумулятор мобільника…

* * *
Не треба думати, що воюють там лише фани. Але, до речі, про фанів… Я був свідком сварки між двома прихильниками різних команд. Не знаю, за що вони зчепилися. Але аргумент для примирення був шикарний: «Нас разделяет футбольное поле. И мы еще встретимся не раз. Потом. Но здесь мы все стоим за одно. За Украину! Понимаеш?».

До речі, щодо російської мови. Вперше в житті в мене похитнулося несприйняття українців, які розмовляють москальщиною. Російськомовний громадянин, який щиро, чисто – без акценту, до болю в легенях скандує «Слава Україні! Слава нації! Україна понад усе!» - в цьому є щось неймовірне.

Особливо, коли він стоїть на даху спаленого автобуса і тримає в руках чорно-червоний стяг.

* * *
І не варто думати, що там, по обидва боки, можна тиснути на жалість. Як би цинічно це не звучало, але оті жінки-матері з мирними плакатами здебільшого дратували.

Ні, не так. Їх поважали. Їхні наміри достойні. Але… Усі розуміли. що ці заклики і плакати абсолютно ніяк не вплинуть на ВВ-шників чи беркутІв. Щоб там не робилося в їх головах, але був би наказ – і вони пішли б на штурм.

А нам… Деколи можна було зробити нормальний кидок, однак жінки заважали. Ага. І священики. Через них доводилося частково розбирати укріплення. Я постійно тримався на правому фланзі – так вже склалося. І вони чомусь намагалися перейти саме там.

Запам’ятався один піп Московського патріархату. Він переліз на нашу сторону і з жалем (справжнім чи напускним) озирнувся на шеренги ВВшників і сказав: «Дітей шкода. Ні в чому не винні» . Я не витримав, показав палицею вздовж лінії наших хлопців: «А цих тобі не шкода?». Він відповів щось на зразок, що ви самі сюди прийшли, а їх змусили наказом…

* * *
І не можна оминути слова «провокатор». Чи є вони на передовій? Піди розберись. Коли на кожному кроці хтось по мобільнику розповідає, де і що розташовано, важко визначити, що це: наводка снайперу чи просто пояснення групі, яка йде на підмогу, куди потрібно потрапити. Просто перестаєш звертати на це увагу.

Але є речі, які пильнуєш. Коли на твоїй ділянці барикади з’являється один-двійко добре екіпірованих дітлахів. Котрі секунд тридцять сліплять лазерною «указкою» когось із тих, хто на протилежному боці (не завжди роздивишся - стрілець це, чи просто один з щитоносців).

Що вони роблять? Реально заважають стріляти чи сигналять, вказуючи, де стоять коктейлі? Не питаєш. Просто кілька хвилин сидиш в тіні барикади і навіть на сантиметр не висовуєшся над нею. А пляшки мовчки переносиш в інше місце.

Це ж саме стосувалося журналістів. Якщо преса з’являлася на якійсь ділянці барикади, повстанці намагалися не висовуватися. Кожен сам визначав допустимий ризик. Для чого робити щось без користі, правда?

А журналісти нерідко ставали мішенню. І тому, що вони журналісти, і тому, що вони шукали ефектну картинку: ящик з коктейлями, катапульту… Це знали і по ту сторону щитів. І користувалися цим.

І снайпери… Як і газові атаки – це проблема номер один. Навіть пояснювати не хочу, чому. Це всі розуміють.

* * *
І знову ж про героїв. Не варто думати, що роблять погоду лише ті, хто реально бомбардує стіни щитів коктейлями та бруківкою, орудують палицями по шоломам і плечам ВВ-шників та беркутівців.

Вони – лише видима частина. Там герої усі… І ніхто (пам’ятаєте?). Кожен, щось робить. Підносить шини, подає пляшки, попереджає про небезпеку, просто вистукує палицею по бочці, листу згорілого металу чи ліхтарному стовпові один ритм: «там-там, та-та-там». Підбадьорює криком і гаслами…

Є ще одна категорія людей. Ті, що з якихось причин не хочуть йти на передову, але намагаються бути корисними. Коли ти входиш в зону дій, завжди до тебе підійде жінка, чоловік – молодші, старші і скажуть «передайте будь ласка хлопцям». І дасть упаковку марлевих пов’язок, бинти, джгути, ящик з протигазами чи касками, кульок бутербродів...

Особливо запам’ятався один дідок з гуцульською барткою в руці. Старенький. сухенький… Його вмовляєш йти назад, а він одне торочив: «Я вже нажився, а так може хоч когось з цих діток собою прикрию».

Не треба думати що я, чи будь-хто на передовій, ділить тих, хто на Майдані і тих хто на барикадах Грушевського. Ні. Усі ми там – одне ціле, щоб там хто не говорив… Якби позад передової не було б так званих «туристів» – тих, хто приходив просто покричати чи потинятися і палицею постукати по бочці чи вітрині – не встояли б. Немає значення, чого приходили люди. Головне, що – приходили.

* * *
Коли я вперше сюди потрапив, до мене підійшла волонтерка і запропонувала випити чаю… Мені стало незручно. Кажу, мовляв, ще нічого не зробив, хай іншим. А вона мені у відповідь – ти тут, а значить вже недаремно живеш. Зачепило.

В принципі, я ніби-то був зарахований до сотні. Але в приміщеннях харчувався зрідка. В основному на Грушевського йшов.

Та й не тільки я. Але там кожен вирішує за себе – як ти відплачуєш за людську турботу. Жереш на халяву, чи взамін кожної отриманої калорії намагаєшся зробити щось корисне.

Я собі постановив так – якщо на передні барикади чи до автобусів ще не йду, а візьму хоча б одну канапку чи стакан чаю, то обов’язково якщо не бруківку виколупаю і піднесу наперед, то хоча б, пару автомобільних шин затягну хлопцям… Думаю, не я один такого правила дотримувався.

* * *
Але про Майдан і Грушевського. Так ось, хто б що не говорив, але це – нероздільні явища. Ми йшли «гуляти» до спалених автобусів і далі, але знали, що маємо куди повернутися. На Майдан. На найбезпечніше місце у світі для нас.

Спробую провести історичну аналогію. Майдан – це як Запорізька Січ, серце, звідки усі черпали сили і моральні і фізичні. А Грушевського, Український Дім , будівля мін’юсту – Дике поле, куди йдуть відчайдухи на звитягу. Друге – породження першого.

Ага – про відчайдухів. Вони, якщо вже дотримуватись історичного порівняння, трансформувалися. Раніше це були виключно завзяті хлопці на конях з шаблями, вусами, оселедцями і арканами. Тепер – це і старенька пенсіонерка, яка спекла пиріжків і припрошує, щоб хтось з повстанців скуштував, і дівчинка – 14-річний підліток, яка розносить устілки для взуття, і медики – ну, ті, хто в жилетах з емблемою у вигляді хреста, і дідок з палюгою, який кричить «Так їм, хлопці!!!»

Одним словом усі ті, кого повстанці повинні запам’ятати, знайти, коли усе закінчиться нашою перемогою – і шанувати повік. Воістину – роби щось і не чекай за це відплати і тобі повернеться тисячократно…

Р.S.
Я не буду підписуватися своїм прізвищем. Для чого присвоювати собі думки, які належать сотням і тисячам? Це, і ще багато іншого, може розповісти будь-хто, чиї руки-ноги були перемотані скотчем, а обличчя хоча б кілька днів було закрите маскою. Це на Майдані ти стаєш тим, ким ти можеш стати. Тут, як і раніше, ти – той, як тебе назвуть інші…