У Вас отключён javascript.
В данном режиме, отображение ресурса
браузером не поддерживается

ОФІЦІЙНИЙ ФОРУМ БІЛОЦЕРКІВСЬКОГО МЕДИЧНОГО КОЛЕДЖУ

Информация о пользователе

Привет, Гость! Войдите или зарегистрируйтесь.


Вы здесь » ОФІЦІЙНИЙ ФОРУМ БІЛОЦЕРКІВСЬКОГО МЕДИЧНОГО КОЛЕДЖУ » Книга пам'яті » ЗіНИЧ ІГОР- КІБОРГ, ЗАГИНУВ 20 СІЧНЯ 2015 РОКУ В ДАПу


ЗіНИЧ ІГОР- КІБОРГ, ЗАГИНУВ 20 СІЧНЯ 2015 РОКУ В ДАПу

Сообщений 91 страница 100 из 176

91

Закарпатські кіборги: Ми не пробачимо владі жодного забутого побратима

Микола Миньо і Роман Трубін - закарпатські кіборги, які пройшли пекло війни - оборону Донецького аеропорту і знову повертаються на Схід
http://www.depo.ua/static/img/1/1/11194630_986189781391785_3534937313244526991_o_729x547.jpg

Роман: "Псіх" був доброю, світлою людиною, дуже шкода, що ми його втратили

Дуже важко, коли ти втрачаєш друга, людину, з якою ти ще вранці пив каву, а ввечері його вже нема в живих. Так було з нашим лікарем, побратимом, якого ми ніколи не забудемо і доб'ємося для нього всіх визнань. Він врятував чимало життів. Молода людина - 26 років, часто жартував і

казав, що встає і одягає білий халат зранку, бо в цій божевільні, хто перший прокинеться, той лікарем і буде.

У нього, до речі, і позивний був "Псіх", до цього наш герой кілька місяців був медбратом у божевільні. Псіх був доброю, світлою людиною, дуже шкода, що ми його втратили.
http://zak.depo.ua/ukr/zak/zakarpatski- … 2015160800

92

«Звичайні люди воюють проти спеців, справжньої армії» – Роман Трубін

http://gdb.rferl.org/5B7F0EB8-DC37-4F86-9D59-1C4548EAA873_w640_r1_s.jpg

Найважче – коли когось ранять чи є проблеми, усе решта – дрібниці. Головне, щоб усі вижили. Наш батальйон поніс дуже багато втрат. Ранених дуже багато. Одного подавали на Героя, позивний «Псих». Молодий пацан, медик, ми з ним жили разом у палатці. Я б тій людині дав Героя і не тільки. Стільком поміг! «Псих» бігав без бронежилета, ранених витягував. Йому Героя не дали, а якомусь генералові, який сидів, штани протирав у бункері або ще десь, – дали.

http://www.radiosvoboda.org/content/dis … 42790.html
http://gdb.rferl.org/3E274828-F4C1-40DF-9FC6-888EB8A01128_w640_s.jpg
http://gdb.rferl.org/275CF0B9-1E3C-4EA0-82A4-E9960D033D5B_w640_s.jpg

http://gdb.rferl.org/97C88D2A-B9FE-42E9-94CD-53B745EE6BEC_w640_s.jpg

93

Сержант Андрій “СЄВЄР”: “У Донецькому аеропорту в хлопців не було можливості не звершувати подвигів”

http://www.zorya.poltava.ua/wp-content/uploads/2015/10/Zobrazhennya-026-300x200.jpg

Для бійця з позивним “Сєвєр”, нашого земляка з Полтави, а нині киянина Андрія Шишука, найтяжчими в житті стали п’ять днів у січні цього року. Це був час його другої ротації в Донецький аеропорт, відомий тепер на весь світ символ української незламності. Добігали кінця 242 дні героїчної оборони летовища…

– Донецький аеропорт забрав багато Ваших побратимів…
– З Ігорем Брановицьким і Женею Яциною ми жили в одній кімнаті в Костянтинівці. Царство Небесне їм! Ігор був настільки порядним, чесним! Я спеціально згадував усі місяці нашого спілкування, він жодного разу не сказав неправди. Сильний духом, принциповий. І це не юнацький максималізм, йому було 39, мав першу сивину. “Сепари” забили його до напівсмерті, а коли хлопці просили для нього лікаря, так званий “Моторола” розстріляв… Женя Яцина вибрав собі позивний “Бєня”, бо за національністю був євреєм. Молодий, трохи за двадцять, веселий, завзятий. Його сильно зачепило вибухом. Ми його витягли, але він був критичний і до ранку недожив.

Фатальним вибух став і для Ігоря Зінича. А який він був медик! Настільки відчайдушний, у таких жорстких ситуація витягував і рятував поранених, діставався в саме вогняне пекло, якщо там лишалися наші ліки. Тому й позивний мав “Псих” – нормальні люди на подібне не здатні. Руки в Ігоря були золоті, про це не раз говорили медики в шпиталях, коли мали справу з тими, кому він надав першу допомогу. Власне, там багато було таких неординарних особистостей. Вірніше кажучи, всі були особистостями. У Донецькому аеропорту в хлопців не було можливості не звершувати подвигів.

http://www.zorya.poltava.ua/?p=18974

94

https://scontent.xx.fbcdn.net/hphotos-xlf1/v/t1.0-9/s720x720/12196289_553229334834508_1312395501117523644_n.jpg?oh=04e19ef24f36ba8f23ee8b17dbecdc08&oe=56C10A43

Спартанец.
Часть 2. Аэропорт.

В терминале меня вообще не должно было быть. У меня было направление на ВЛК после ранений, но вместо этого я поехал воевать. Все меня ждали, включая начальство. Пацаны звонили, они знали, что меня жестко контузило. Видели бы вы их реакцию, когда я приехал и гаркнул: «А ну стройся, я вернулся!». Начал я с того, что сказал: “Никого не заставляю, но сам еду в любом случае”. Там были мои парни и я знал, что моя помощь им требуется. Кроме того, я дал обещание.

Я взял с собой лучших. Не все в аэропорту были одинаково хорошо подготовлены, не все были надежными людьми. Некоторые такие «киборги сомнительного качества» впоследствии незаслуженно прославились как герои. Но своих я готовил сам и знал, что могу на них рассчитывать. Конечно, и для некоторых из них происходящее оказалось слишком жестким. Аэропорт той зимой был не местом для неопытных, даже самых мотивированных. На такие задания должны идти бойцы, готовые ко всему.

Заехали мы ночью 18-го января и по нам сразу начали гасить из минометов. При этом, там пространства всего ничего, каменный мешок. 19 января нас травили газом, незабываемые ощущения. И в тот же день был первый взрыв. В его момент я сидел на стуле и меня, вместе со стулом и со всей амуницией, унесло метров за десять и шваркнуло об стену. Так что аж каска отлетела. Часть ребят даже решила, что со мной уже можно прощаться.

От этого взрыва обрушилась единственная стена, еще прикрывавшая нас от выстрелов вражеского танка. Кроме того, сдетонировала часть боекомплекта. Фактически мы остались на ровном, отлично просматриваемом и простреливаемом месте. Собирали баррикадки из мусора, больше для психологического “комфорта”, чем для реальной пользы. Ополченцы сразу же пошли в атаку, пока мы не очухались. Хорошо еще, что часть оружия осталась при нас. Начался штурм, длинный, грамотный. Они знали, что делают - не давали нам выдохнуть, тем более - поспать. Когда человек в состоянии такого стресса находится долгое время без отдыха, он начинает допускать ошибки. Но держались мы хорошо.

В какой-то момент нас начали забрасывать “мохнатками”, одна из них прямо мне под ноги прилетела. Еще раз скажу спасибо за годы подготовки в спецназе - успел кувыркнуться в сторону, только ноги сильно посекло осколками. Тренировка - великое дело, сначала делаешь, потом уже обдумываешь принятое автоматически решение. Если жив.

20-го января прозвучал большой взрыв. Описать его у меня все равно не выйдет. Терминала просто не стало. Крыша улетела вверх, расколовшись на две части. А потом рухнула вниз на наши головы, похоронив одних и покалечив других. Метровые плиты стали пылью. Как раз перед взрывом я стоял рядом с Крабом и Психом, они полегче меня, их взрывная волна утащила еще дальше. А я зацепился за что-то, повис вверх ногами. Помню, как кровь вниз стекала по лицу. Когда начал приходить в себя, понял, что у меня открытый перелом руки и новая порция осколков в ногах. Часть из них до сих пор со мной, кстати.

Мне когда-то, задолго до всего, на отдыхе женщина напророчила, что я буду на войне, но уцелею, потому, что рядом со мной мой ангел хранитель, моя мама. Сейчас, когда я смотрю на фотографии, я вспоминаю об этом. При всем моем опыте, не понимаю, как мы могли там выжить. Я несуеверный, но после этого во что-то веришь.

Меня иногда спрашивают, что самое страшное на войне. Так вот, слышать крики твоих умирающих товарищей и знать, что ты не можешь им ничем помочь. Когда твой боец просит тебя жалобно: “Командир, пристрели меня”. Когда мужчины, воины, всхлипывают от боли или зовут маму. Вот это действительно страшно и тяжело. К остальному можно приспособиться.

Когда я пришел в себя, эти крики доносились со всех сторон. После второго взрыва ситуация была крайне сложной. И люди, и оружие - все под завалами. Кто мог, помогал доставать тех, кто еще подавал признаки жизни. Я со своими травмированными руками этого делать не мог, зато нашел кое-что из оружия. Что-то еще парни откопали. Лежачих на тот момент было около двадцати.

Ночью ко мне подошли и предложили уходить. Мол, если останемся, нас убьют. Я никак не хочу это комментировать, но для меня об этом не могло быть и речи. Я себе этого просто не представляю. А вот около десяти человек ушли.

Мы как-то уже в Киеве обсуждали эту ситуацию со знакомым и моя жена, которая была с нами, сказала: “Я была уверена, что бы ни было, но Толя останется со своими до конца”. Вот тут я скажу, что если бы хотя бы у половины нашей армии была такая сила духа как у моей жены, карта военных действий сейчас выглядела бы совсем иначе!

Остался я более чем сознательно. Лучше бы я погиб с ними, чем жить дальше, зная, что разменялся. Ведь как уйти? Придут ополченцы и скажут: “Укропы бросили своих киборгов подыхать, какие они киборги? Оловянные?”. Но дело даже не в этом, не в легенде. Каждый командир должен до конца бороться за своего бойца, живого или мертвого. Все эти ребята, погибшие там, - герои. И все они должны были быть похоронены как подобает, со всеми почестями, а не остаться черт знает где, среди руин и мусора. Это мой долг. Так что и от мертвых я бы тоже не ушел.

Я жесткий командир и жесткий человек. Личный состав надо строить безостановочно. Солдат не должен валяться в палатке без дела или бродить неприкаянно. Он должен либо работать, либо заниматься. Они ноют иногда, зато, когда попадают в самое пекло, говорят: “Блин, так мы же мало тренировались”. Но солдат должен знать и то, что может положиться на своего командира во всем и до конца. Самое главное - это выживаемость подразделения. И куда бы я пошел с такой философией?

Это война, а на войне умирают. Все, кто ехал в аэропорт знали, на что идут. Но это совсем не означает, что жизнями ребят кто-то имел право разбрасываться. Подготовить бойца - это, помимо всего прочего, еще и очень дорого, и долго. У нас не СССР, тем более не Китай. Потому я думаю, что все это еще будет расследоваться, каждое принятое или не принятое тогда решение еще получит свою оценку.

Конечно, я надеялся на то, что будет эвакуация. Парни были с переломанными позвоночниками, конечностями. Их можно было транспортировать только лежа. На тот момент, особенно после обрушения терминала, единственным способом как-то нам помочь, было договариваться с противником о коридоре. Чего скромничать - каналы связи есть и всегда были. Об этом я и сказал руководству при связи 20-го вечером. Что либо они договорятся о вывозе раненых, либо я сам это сделаю на том уровне, на котором могу. Думаю, что там просто побоялись возразить политическому руководству. Президент любит киборгов, как ему сказать, что все, пора уходить? Думали, что лишатся постов, расположения. Я всегда учил своих пацанов, что даже у самого маленького командира, командира подразделения, семь жизней в руках. И за эти жизни надо отвечать и бороться. Как бы там ни было.

Ночь была еще тяжелее дня. По нам гасили из всего, чего только можно было. Включая нашу собственную артиллерию. Для раненых приходилось топить лед, другой воды для питья больше не было. Ночью несколько человек умерло. Так и застыли в том положении, как лежали, бедные.

Наутро я еще раз вышел на связь, поинтересовался у руководства как у них дела. Еще раз сказал, что ребята заслужили право жить или быть похороненными достойно. Но, как обычно, мне ответили, что идут переговоры. То есть, так никто ничего и не сделал. Тут я решил, что ждать больше нечего.

Понимаете, ребята были уже на выходе. Это по лицам всегда видно, когда человек уже на грани. Еще час, два и никакой врач не спасет. Я сказал себе, что на той стороне нас воспримут как воинов и что я смогу договориться. Страшно мне не было. Была цель - спасти тех, кого еще можно было.

“Делегацию по встрече” я увидел возле третьего рукава. Там было человек сорок, со “Шмелями”, “Мухами”, чем угодно. Они начали кричать на меня, угрожали смертью. Как будто меня в тот момент еще можно было чем-то испугать. Если кто-то и боялся там, то они меня, а не наоборот. Я им даже предложил забрать раненных, а те, кто могут (и хотят) держать оружие, останутся для последнего боя. Они ведь добивать нас шли, когда я к ним вышел. И они думали, что нас там целая толпа.

Меня отвели к Матросу. Первое что я ему сказал было, что нашим раненным нужна помощь. И тут надо отдать ему должное, он отправил медика немедленно. Кстати, вот к кому, а к сепарским медикам у меня претензий нет. Помощь оказали квалифицированную, Стасу Стовбану в Донецке даже ногу спасли. Она была в жутком состоянии (Стасу ноги куском потолка придавило), а сейчас он уже ходит понемногу.

В общем, я у Матроса попросил телефон, чтобы вызвать машины и вывезти наших. Но он мне ответил, что помощь ребятам окажут, но поедем мы все в ДНР. Выбора у нас не было. Так я и оказался в плену...

https://www.facebook.com/backandalive/p … 34834508:0

95

Рівненський «кіборг»: Під час операції в мене серце зупинилося на 8 хвилин

http://vse.rv.ua/sites/default/files/field/image/12106997_544967842327324_215450171294231109_n.jpg

Коли штаб АТО повідомляє про кількість поранених, переважно ми зітхаємо з полегшенням – поранений, значить не вбитий. Але рідко хто цікавиться станом цих поранених. Ми розповімо історію рівненського кіборга-десантника Федора Місюри.
«Найбільше хвилювало, як передадуть моїй сім’ї, як відреагує мама, тато, як Софії (донька) скажуть. За себе я не переживав. Я знав куди їхав і знав, що може бути. Раніше треба було думати, але що ж думати – було завдання. Я ж не йшов відсидіти десь». Саме так про перше враження від свого поранення говорить «кіборг» Федір, про якого ми писали. Поранення не дало йому довоювати в ДАПі кілька днів, але ж потрапив він туди якраз у найстрашніші моменти.
Федір розповів історію свого складного поранення, про те, що пам’ятав і те, що йому розповіли. А ми можемо лише уявляти ці відчуття. Або, навіть не можемо уявити, але повинні знати, через що проходять наші бійці, відвойовуючи мир.

«Був штурм, а потім трохи притихли. Хлопці розтопили гречки з тушонкою. Одне – лід смоктати, а інше – ложками уплітати за дві щоки. Але не доїли, прилетіло РПГ», -

згадує «кіборг».

І під час перезарядки кулемета, Федір «піймав» ворожу кулю. Якщо вірити у долю, то видається, що саме ця куля і була Федіна. Але і залетіла вона саме так – небезпечно і зовсім близько, але залишаючи шанс на порятунок. Хоча, безперечно, у його порятунку є й роль лікаря – Ігоря, з позивним «Псих», який був у аеропорту від кінця грудня та творив дива із пораненими.
Федя каже, що одразу болі не відчував, але почалася паніка від того, що не міг зняти бронежилет. А найбільше боліло, коли тампонували рану, щоб зупинити кров.
«Куля з лівого боку пролетіла між спиною і пластиною бронежилета, зачепилася за лопатку, потрапила в легеню в районі серця та впала вниз».
«В мене була пробита легеня, я вдихав повітря, а воно йшло в порожнину тіла і я починав задихатися. Ігор в районі ключиці пробив мені дірку спеціальною голкою з трубкою, щоб зайве повітря з легень виходило».

Кілька годин чоловік пролежав в штабі з заліпленою раною та трубкою, яка допомагала дихати. Говорить, що розповідає більшість моментів зі слів побратимів, які заходили час від часу подивитися в якому він стані. А сам пам’ятає лише то свідомість, то несвідомість.
«Віталік (служив зі мною), розказує, що я йому говорив: в мене в рюкзаку лежить GoPro і берці – забереш, передаси моїм, бо мені «капець». Мене морозило, я не чув ніг. Коли мене евакуювали і перевозили в Дніпропетровськ, подзвонив до чоловіка сестри і попередив, що тяжко поранений, навряд чи виживу, але щоб шукали мене в Дніпрі».
Евакуація поранених – це те, що здається більшості з нас неабияким полегшенням. Але у випадку Федора, це просто був наступний необхідний крок, та ще зовсім не початок спокою. Йому під час операції видалили частину легенів, селезінки, частини ребер. Наступного дня стан бійця погіршився. Через велику крововтрату довелося перелили 7 літрів крові.
«Під час операції в мене сталася зупинка серця на 8 хвилин. Серце зупинилося, я розрізаний, один лікар руками качає кров в мозок, щоб він не відмер, бо це стається за 4 хвилини, а другий робить процедури, щоб зупинити кровотечу».
Хіба це можна уявити, як лікар руками масажує серце, яке зупинилося? Картинка з «Доктора Хауса», де роблять надможливе.
Через кілька днів у «кіборга» зник зір. Це в аеропорту він «кіборг», а в лікарні – звичайний чоловік, який хвилюється і навіть нервується, що щось не так.
«Кричав, щоб від всього мене відключали, що сліпим не житиму. Потім виявилося, що це так мозок на крововтрату відреагував. Пізніше все почало відновлюватися».
Федя ще раз наголошує, що розповідає все з того, що говорили йому, бо сам мало що пам’ятає. Йому взагалі лікарі давали лише 2% на виживання.
А коли в Дніпропетровськ масово почали поступати поранені, Федора бортом мали відправити у Львів, але через погані погодні умови, вирішили доправляти до Вінниці. Серед усіх бійців на борті, він був у найкритичнішому стані.

«Куля впала в живіт, її там не знайшли і під час перельоту вона знову пішла нагору і осіла біля аорти серця. Але три тижні не можна було робити операцію, бо серце би не витримало».

Після довгої реабілітації, Федір повернувся до звичного життя – до дружини і маленької доньки, на роботу.
Але, каже, що їздить іноді в зону АТО. Просто їздить, щоб поспілкуватися і побачитися з тими, хто стали ще однією сім’єю.
А ще «кіборг» Федір Місюра зробив для своїх бійців, які були у терміналі, нагороди «За оборону Донецького аеропорту». І живим, і загиблим.
Дар’я Бура
http://vse.rv.ua/zhittya/1444357916-riv … vilin.html

96

Порошенко взяв участь в урочистостях з нагоди Дня Збройних Сил України

97

04/12/15 - церемонія вручення зірки Героя України мамі Зінича Ігоря

98

12 просмотров
04 12 #Порошенко #привітав військовослужбовців з Днем #ЗСУ. #UBR

99

Мамі Героя України Зінича Ігоря Президент України вручив нагороду сина

100

Указом Президента України № 582/2015 від 14 жовтня 2015 року, за виняткову мужність, героїзм і незламність духу, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, жертовне служіння Українському народові, легендарному десантному медику Зіничу Ігорю Вікторовичу було присвоєно звання «Герой України» (посмертно). 4 грудня 2015 року, під час урочистостей, з нагоди Дня Збройних Сил України Петро Порошенко вручив Зірку Героя мамі Героя Зінич Вірі Іванівні.


Вы здесь » ОФІЦІЙНИЙ ФОРУМ БІЛОЦЕРКІВСЬКОГО МЕДИЧНОГО КОЛЕДЖУ » Книга пам'яті » ЗіНИЧ ІГОР- КІБОРГ, ЗАГИНУВ 20 СІЧНЯ 2015 РОКУ В ДАПу