Останній бій
Тут так темно, вогкість і холод бетону навколо тебе здається проник всередину кожного м'яза і кожної кістки. Втома валить з ніг, кут огляду звузився суто до сектора обстрілу. Спрага, бажання знайти хоч краплю вологи перетворюється на нав'язливу ідею! З їжі за останні дві доби ... не пам'ятаю ложка тушонки і галетина. У голові повна порожнеча думок немає взагалі, все робиш як робот.
На вулиці стоїть густий "сивий" туман. Починає накрапати ледь помітний дощик. З оголеного скелету Донецького аеропорту починає капати вода, розчиняючи в собі весь гнів і ненависть, що витають навколо. Вода, що ввібрала в себе весь біль і жах того, що відбувається. Ми намагаємося її збирати, іншої води у нас вже немає! Колір цієї води нагадує болотну рідину. І навіть її потрібно витрачати дуже дбайливо, один два ковтки. Гіпс із залишків обшивки терміналу міститься у воді і викликає ще більшу спрагу.
Повітря сире і дуже важке, все починає мокнути і під ногами утворюється грязьова каша. Хлопці поруч зі мною сидять на підлозі постеливши карімати. Поруч у віконному отворі сидить Григор'єв Вася, навіть зараз він жартує і посміхається. Іван Іванович як за звичай з рацією в руках намагається викликати підкріплення і корегує вогонь артилерії. Хлопці всі втомлені і замучені ... Після чергового вдалого залпу наших гаубиць бойовики відійшли утворилося невелике відносне затишшя. Ворог не атакує лише зрідка відкриває біглий вогонь з далека. Приймаю рішення йти в приміщення яке раніше слугувало нам штабом. За 15 метрів від наших барикад двері заклинило в напіввідкритому стані від недавнього вибуху протитанкової міни. Пірнаю всередину, тут ще пару чоловік збирають все що може стати в нагоді. Збираю карімати, спальний мішок, аптечки і велику банку згущеного молока. Повертаюся, за гіпсовою стіною чутні пересування бойовиків. Пролажу з "багажем" крізь щілину в дверях, зовні біля самих дверей стоїть Зінич Ігор і пильно дивиться у стелю в центрі технічного залу нового терміналу. Спрямовую погляд туди і тут крізь діру, що утворилася від вибуху міни судячи за діаметром 120 калібру. Починають падати один за одним мішки, звичайні білі мішки наповнені невідомим нам вмістом. І тут ми з Ігорем розуміємо, що зараз нас будуть підривати разом із цією богом забутою будівлею. Повертаюся до своїх хлопців, зайшовши за барикади повідомляю що зараз нас підірвуть. Всі сприймають це як жарт, тут за спиною Ігор каже - Хлопці якщо 10 - 15 хвилин протримаємося, будемо жити! І тоді всі розуміють, що це не жарт. Всі готуються до неминучого притискаючись до барикад стінам і міцно стискаючи зброю.
Через кілька хвилин лунає вибух надзвичайної потужності. Ми розлітається як ганчіркові ляльки, всі гіпсові та цегляні стіни складаються як картковий будиночок. Багато хто і я в тому числі опиняємося в пастці під купою будівельного сміття. Втрачаю свідомість, - оговтавшись чую йде бій. Крізь біль докладаючи всіх зусиль видерся на поверхню. Біля мене лежить автомат, хапаю, заряджаю і намагаюся зосередиться, щоб зрозуміти де ворог. Поруч з собою помічаю стирчить з цегли рука. Хапаюся, рука стискається - живий! Починаю відкопувати в першу чергу в районі голови щоб дихав, щоб знати його стан. Все дається насилу в голові страшний стукіт і дзвін, головний біль і нудота виводять з себе. Здається що сили покинули тебе. Розкидаю всі цеглини, розмовляю з людиною його нога затиснута під масивними металевими дверима. Намагаюся підняти, не виходить, кличу хлопців які ведуть бій. Підскакує один, удвох хапаємо двері нога звільнена. Втягуємо його за барикаду, відчуття полегшення, я його не знаю, але він буде жити.
Чергова атака відкинута, тепер можна розглянути ушкодження. Термінал проглядається на 360 градусів даху над технічним залом і підлоги немає і штабу більше немає, немає зовсім! Відновлюємо розкидані барикади зміцнюємо "новим" будівельним сміттям. Вже перестав помічати пролітають повз кулі. Змушуєш себе думати про дітей, дружину, матір. Але розслабитися вже не виходить тіло згруповане м'язи затиснуті, ти як хижак готовий до кидка. Так багато поранених, вже практично неможливо швидко перетнути кімнату не наступивши на одного з них. Багато хто з них у важкому стані і з останніх сил чіпляються за життя. Ігор «Псих» робить все для того щоб вони залишалися з нами! Всюди струмочками стікає вода, все і всі мокрі але вже не холодно. Іван Іванович отримав поранення в ліву руку.
Ніч з боями закінчується горизонт сіріє крізь густий туман. І ми все ще сподіваємося на підмогу ... Десь з одинадцятої ранку настає якесь дивне затишшя. Кулемет за вікном строчить по бетонних колонам здається навіть не намагаючись влучити по нас. Сиджу спиною до барикади, підходить Іванович і запитує Вітю Шияна:
- Вітя ти знову цю ніч не спав?
Вітя не те ствердно, не те запитально знизує плечима
- Ваня якось так.
- Лягай відпочинь прийде ніч спати не доведеться.
Вітя сідає поруч зі мною спершись на барикаду і витягнувши ноги уздовж карімата.
