У Вас отключён javascript.
В данном режиме, отображение ресурса
браузером не поддерживается

ОФІЦІЙНИЙ ФОРУМ БІЛОЦЕРКІВСЬКОГО МЕДИЧНОГО КОЛЕДЖУ

Информация о пользователе

Привет, Гость! Войдите или зарегистрируйтесь.


Вы здесь » ОФІЦІЙНИЙ ФОРУМ БІЛОЦЕРКІВСЬКОГО МЕДИЧНОГО КОЛЕДЖУ » Книга пам'яті » ЗіНИЧ ІГОР- КІБОРГ, ЗАГИНУВ 20 СІЧНЯ 2015 РОКУ В ДАПу


ЗіНИЧ ІГОР- КІБОРГ, ЗАГИНУВ 20 СІЧНЯ 2015 РОКУ В ДАПу

Сообщений 161 страница 170 из 176

161

"Киборг" Анатолий Свирид: "Мы ничем не могли помочь раненым. Они остывали в наших руках..."
Ольга БЕСПЕРСТОВА, «ФАКТЫ»
20.01.2017

http://fakty.ua/photos/article/22/90/229067w200zc0.jpg
21 января 2015 года защитники Донецкого аэропорта покинули территорию, которую удерживали под шквальным огнем 242 дня. «Киборги» стали для всех примером мужества, отваги, воинской доблести и чести
После подрыва нового терминала аэропорта тяжелораненые бойцы умирали от боли, потери крови, переохлаждения. Поддержки ждать было неоткуда. Тогда старшина Анатолий Свирид пошел к боевикам на переговоры: предложить себя в заложники, а за это попросить медицинскую помощь для побратимов, обреченных на мучительную смерть…

— Вы понимали, что идете на верную гибель?

— Думал: убьют меня — дело такое, а не убьют — может, кого-нибудь спасу. Да и те, кто умерли, должны быть похоронены дома, а не в терминале, — говорит Анатолий Свирид.— Был более чем уверен, что на подходе боевики станут шмалять по ногам — чтобы поприкалываться, а потом добьют-дорежут.
Разыскал какую-то белую тряпку. Шел один. Без оружия. Ну как шел? Едва переставлял распухшие посеченные ноги. Да плюс ушиб ребер, раненая рука… Еле дышал, короче.
Меня ждали между третьим и четвертым рукавами аэропорта. Около сорока человек стояло. «Сборная солянка» — разные национальности, разная форма. Кричали: «Сейчас рэзать будем!» Но, коль я уже выбрал этот путь, чем меня можно напугать? Ничем.
Высокий статный парень с военной выправкой представился:

«Я российский офицер, позывной «Серб».

Еще присутствовал «Матрос», он старшим был у Моторолы (россиянин Арсений Павлов, возглавлял подразделение боевиков «Спарта». — Авт.). Я сказал им, что готов стать заложником, пусть только дадут коридор — вывезти тяжелораненых. Попросил телефон, чтобы связаться с нашим командованием. Но боевики ответили:

«Никакого коридора. Раненым поможем, но все поедете к нам».

Альтернативы никакой, качать права — бессмысленно. Правда, они сразу отправили в терминал медика, тот оказал первую помощь ребятам.
Тяжелораненых, включая меня, отвезли в областную травматологию, а легкораненых — в какой-то подвал. Их там сильно избивали. Не те, кто воевал с нами в аэропорту, а те, кто в тылу сидел. Вымещали таким образом свой страх. Там забили Игоря Брановицкого (посмертно удостоен звания Героя Украины. — Авт.). Он сам признался, что пулеметчик. Может, Игоря и можно было спасти как-то, но Моторола сказал: «Не жилец» — и расстрелял его. Игорь настоящим был. Такой человек: когда есть, его не видно, не слышно, не заметно. Но когда его нет, ощущается очень большая потеря. Без слов все делал. Идеальный солдат.

— Помню один из последних снимков Игоря, лицо на фото такое хорошее… Сколько человек выжило благодаря вам?

— По-моему, шестнадцать. Ребята реально «на выходе» были: то приходили в сознание, то отключались. Без помощи были бы обречены. Стасу Стовбану одну ногу спасли, а вторую отрезали. Остап Гаврилюк тоже остался без ноги, но живой. Сапер Максим Кривошапка тоже жив.

— Как вы попали на войну?

— Добровольцем. Вкратце расскажу о себе. Родился в селе Панасовка Сумской области. Воспитан на героических советских фильмах и книгах. Мечтал быть таким, как их красивые, сильные герои. Готовился стать военным: хорошо учился, занимался спортом. Однако в военное училище не приняли из-за… искривления носовой перегородки.
Весной 1996 года призвали в армию. Дослужился до звания старшины роты спецназначения, остался на сверхсрочную. В апреле 1997 года сдал квалификационные испытания на право носить краповый берет (высшая форма поощрения военнослужащих спецназа. — Авт.), чем горжусь. После демобилизации долго работал ведущим специалистом службы безопасности металлургической компании.
К событиям на Майдане поначалу относился настороженно, поскольку многих «лидеров» наблюдал не по ТВ или на трибунах, а когда они были сами собой. Но когда дело приняло серьезный оборот и пролилась кровь, не смог усидеть дома. Мои знания и опыт пригодились. Будем надеяться, что Небесная сотня погибла не зря. Хотелось бы в это верить.
После завершения Революции достоинства меня пригласили в Национальную гвардию — инструктором по боевой и тактико-специальной подготовке. Тогда ее только формировали. Хорошо, что в то время там, в Новых Петровцах, был генерал Кульчицкий (Герой Украины генерал-майор Сергей Кульчицкий погиб в мае 2014 года под Славянском. — Авт.). Он смог снизить уровень накала между майдановцами и милиционерами. Это далось очень нелегко. Вот кого надо было министром обороны ставить! Он настоящий воин.


— Вы предполагали тогда, что вот-вот может начаться нечто невообразимое?

— Вообще, думал, что на Киев могут сбросить десант. И понимал, что у нас никто не готов встретить его. Военные были деморализованы.
Позже батальон передислоцировали в Павлоград, а меня Кульчицкий отправил домой: «Когда надо, вызову». Собирался к ним, купил билет на 1 мая. Но генерал велел билет сдать — их переправили в Славянск. Больше Кульчицкого живым не видел.
Когда начались боевые действия, позвонил в военкомат и попросился добровольцем на фронт.
В августе попал на Житомирский полигон. Там формировали 90-й отдельный аэромобильный батальон 95-й бригады (потом его перевели во вновь созданную 81-ю бригаду ВДВ).
В зону АТО мы отправились в ноябре. Местом постоянной дислокации батальона стала Константиновка. Чуть раньше (поскольку я был помощником комбата) мы объехали все села вокруг аэропорта: Опытное, Водяное, Тоненькое, Пески, Орловку. Выбирали там позиции для гаубиц и минометов.
Заезд в Донецкий аэропорт для нас был первым, все воспринимали это как легкую прогулку. Да, видели сюжеты по телевизору, в Интернете, но это ведь происходило где-то, не с нами. Осознание, что это война, что все по-взрослому, пришло, когда мы потеряли первых наших ребят. 29 ноября, в свой день рождения, в Песках погиб Дима Ильницкий — прилетела мина. Ваня Лесников получил тяжелые ранения: в спину вошло много осколков, выпали все внутренности…
Меня накрыло 2 декабря на «Зените» (позиция перед аэропортом). Мне еще повезло. Та мина, что ранила и контузила меня, разорвала на куски парня из ПВО. На его каске было написано «Грач». Каска улетела вместе с головой… Его опознали по номеру пистолета.
Вывезли меня в Авдеевку, потом в Тоненьком медик Саша Кондратюк (он потом погиб в аэропорту) достал осколки и вколол обезболивающее. Ту ночь мы просидели во вкопанном в землю контейнере, служившем блиндажом. Позже в Днепре, в больнице имени Мечникова, навестил Лесникова, который перенес восемь операций. В тот день Ваня умер. И я досрочно выписался из госпиталя, чтобы попасть на его похороны.
Когда вернулся, мне дали направление на МСЭК (медико-социальная экспертная комиссия), но вместо комиссии я отправился в аэропорт. 15 января мы с Пашей Кочубеем (позывной «Итальянец») приехали в Константиновку.

— Вы ведь могли после ранения не идти больше на фронт?

— «Косануть», конечно, мог. Мог не спешить. Но знал, что в начале января будет заезд моей роты в аэропорт, знал, что я нужен ребятам. Перед этим туда зашли те, кого я готовил. Считаю, что удачно.

— Туда добровольно отправлялись?

— Никто по приказу не ехал. А если человек отказывался, к этому нормально относились: твое решение. Я тогда ребятам сказал, что никого не заставляю, но сам поеду в любом случае. В последнем заезде нас было 11 человек вместе с медиком.
Из Константиновки выдвинулись в Водяное. Там двое суток в полной боевой готовности ждали команды. В эти дни были массированные обстрелы с обеих сторон.

— Мама знала, где вы?

— Она ушла из жизни, когда мне было шесть лет. Жена все понимала. Оксана у меня боец. Поразил ее звонок 20 января: «Знаю, что ты ранен, что не ходишь. Но всыпьте этим п… м по первое число».
С 18 на 19 января ситуация часто менялась. Ломали головы, как завезти нас. Рассматривали даже вариант отправиться пешком по взлетке. Хотя, по большому счету, надо было не заезжать, а выводить ребят оттуда. Сколько жизней сохранили бы! К тому времени мы удерживали только новый терминал. Оборона аэропорта потеряла смысл сразу после того, как наши вышли из старого терминала. Потом следовало готовить планомерный вывод: заминировать территорию и покинуть ее. С военной точки зрения это было бы правильно.

— Кто должен был принять решение? Начальник Генштаба?

— Конечно. Я так понимаю, что он не мог сказать Порошенко, что надо покидать аэропорт. Всем нравились «киборги». Стойкость и все прочее — это отлично. Но мы не имели права терять лучших бойцов! Не так много у нас мотивированных и подготовленных людей.
Да, нас называли «киборгами». Дух несломленный, «бетон не выдержал, а «киборги» выстояли». Современные казаки… Поймите, мы воевали не за Порошенко, не за Муженко, не за Полторака, а за родных и близких, за наш флаг, который там висел, за нашу землю. Кстати, флаг, который у меня тогда под бронежилетом был, сейчас висит в музее.
Прибыли ближе к утру 19 января. Нашу машину забросали гранатами. Но высадиться удалось без потерь. Быстро погрузили часть раненых, и машина уехала. Вместе с теми, кто остался, нас насчитывалось, по-моему, 54 человека.
Сразу же началась «жара»: огонь из минометов, гранаты, штурм за штурмом без передышки…
На рассвете погиб первый боец из нашего заезда — Олег Мусиенко. Стоял на посту, ему под каску, за ухо, залетел осколок. Он единственный, кого убили до подрывов здания.
Часов в десять утра пошла газовая атака. Очень неприятная штука. Боевики сначала пустили дым, чтобы определить направление ветра, затем — газ. После одного вдоха спазмируются дыхательные пути — ни вдохнуть, ни выдохнуть, выедает глаза и открывается страшная рвота. Нас долго и мучительно буквально выворачивало наизнанку.


— Как спасались?

— Дышали через влажные салфетки. Но это слабо помогало. Боевики рассчитывали, что мы станем выбегать на воздух, и они тут же откроют пулеметный огонь. Не дождались.
Только чуть отдышались, начался штурм. Сразу же после него первый подрыв: упала единственная стена, которая хоть как-то защищала от танкового огня то, что осталось от нового терминала. Получился «аквариум» — все как на ладони. Они прицельно палили по нам со стороны старого терминала. Не раз выезжал «сепарский» танк и стрелял прямой наводкой. Часто слышали крики «Аллах акбар!»
В этот подрыв меня отбросило метров на десять, хотя я нехилого сложения. Слышал, что все чувства в такие моменты обостряются настолько, что можно увидеть полет пули. Не верил никогда… Но я действительно видел, как накатывает взрывная волна. Еще успел подумать, что мне конец. Сорвало каску. Потерял сознание. Ребята, которые сбоку сидели, рассказали потом: «Видим, что «Спартанца» снесло. Решили, что хана ему».

— Почему у вас такой позывной?

— Нравилась мне история этих славных мальчишек. Нравилось, как из них готовили воинов! А у нас по мобилизации набирают «аватаров» (так в армии называют людей, склонных к выпивке. — Авт.) и удивляются потом: что ж мы так воюем?..
В общем, ребята, услышав пару отборных матов, поняли, что я жив.
Позже, во время очередного штурма, ко мне прилетела граната Ф-1. Повезло, что вел огонь в ту сторону и заметил, что она упала на расстоянии вытянутой руки. Среагировал. Отпрыгнул. Только ноги посекло.
Как раз «Рахман» (Андрей Гречанов, начальник разведки 81-й бригады. — Авт.) справа был, слева — Игорь Брановицкий. Игорь меня и вытащил из-под завалов. Там же как? Нашел бревнышки, ящик с патронами, цинк — делаешь для себя «баррикаду», чтоб вести огонь.
Перевязал ноги жгутами. Чувствовал, что в ботинки течет кровь, но даже взглянуть возможности не было. Позже насчитал больше 20 осколков. Вкололи мне буторфанол. Лекарство подействовало: лежишь на бетоне, в луже крови, а тебе кажется, что ты на берегу моря. Правда, очень холодно. Нестерпимо хотелось пить. Так всегда бывает после ранения. Воды не было — только лед и снег.

— Второй подрыв был еще страшнее?

— С обеда 19-го нас атаковывали почти непрерывно. А утром 20-го стало тихо. Попросил «Итальянца» помочь мне встать. Доковылял до нашего периметра.

Там встретил «Психа» (медик Игорь Зинич, он в аэропорту месяц безвылазно сидел) и «Краба» — Ивана Зубкова (старший лейтенант ВСУ, Герой Украины. — Авт.), именем которого теперь назван наш батальон. Он погиб после второго взрыва.

Стоим, разговариваем, что делать дальше. Связи нет — за день до этого «сепары» вышли на нашей волне, то есть понятно, что они все слышат… И тут опять подрыв. Гораздо сильнее первого — все этажи улетели. Ощущение, что поднимается бетон, а ты летишь в преисподнюю. Покрутило меня в воздухе изрядно. Потом, что называется, «выключили свет»… Когда очнулся, понял, что вишу головой вниз, кровь заливает глаз. Отовсюду крики, стоны, маты. Один кричит: «Пацаны-ы-ы!» Его плитой придавило, словно поплавок болтается. Второй орет: «Где моя рука?» Третий: «Где моя нога?»
Рядом справа лежал «Псих». Его посекло сильно. Чуть дальше парнишка с перебитыми ногами. Слева «Итальянец», недалеко от него Женя Яцина, тоже с перебитыми ногами, кричит: «Командир, пристрели меня».
У меня из перебитого пальца руки кровища хлестала фонтаном. Паша перевязал.

— Было чем перевязывать?

— Аптечка была. Большой рюкзак медиков улетел вниз, его не нашли. Паники не было. Кто мог, стали вытаскивать тяжелораненых из-под завалов и выкладывать их на бетонный пол. Сделали периметр и держали оборону. Я ждал штурма. Но, слава Богу, обошлось.
Попытки связаться с командованием ни к чему не привели. Тогда я набрал Константина Стогния (известный телеведущий, журналист. — Авт.), попросил, чтобы он напрямую вышел на Генштаб и доложил обстановку. Костю заверили: «Там идет спецоперация, все класс». Ну да! Тут, правда, ребята умирают. У кого-то счет идет на секунды, у кого-то на минуты, на часы. Спецоперация…
Около полуночи ко мне подошла часть бойцов: «Ситуация критическая, надо уходить». Ответил: «Не держу вас, идите, но я остаюсь с ранеными». Если мы будем бросать людей — не имеет значения, раненых, погибших… Этот разговор слышал Игорь Брановицкий. Подошел и сказал: «Командир, я остаюсь с тобой»… Та группа вышла.

— Как?!

— Ну как? Вышли да пошли под первым рукавом терминала. Там «до дому» — 430 метров.
А перед этой группой выскочил «Рахман» со своим бойцом-разведчиком. Они добрались до своих, взяли подмогу и предприняли попытку прорваться к нам, но один МТ-ЛБ (многоцелевой транспортер легкий бронированный) перевернулся, а второй сожгли. Не добрались, в общем.
Мы же все-таки надеялись, что будет эвакуация. Даже пошли с Игорем осмотреть место, чтобы маячками встретить нашу машину.
Связавшись вечером с замкомбата майором Котвицким, услышал: «Ждите, ночью за вами приедут, прилагаются сверхусилия». Говорю: «Ребят с перебитыми позвоночниками и ногами надо вывозить лежащими, запрашивайте коридор». Все знают, что есть связь с той стороной, с российскими генералами. Ребят можно было спасти… Но этого не случилось.

К утру умерли больше половины тяжелораненых, включая Женю Яцину, «Психа». Мы ничем не могли помочь. Только кололи лед, клали им на губы и за руки держали. Они остывали в наших руках.
Снова связался с Котвицким. Он опять рассказал про переговоры. Говорю: «Иду на переговоры сам».

— Не запретил?

— А что он мог сказать? Как запретить? Для меня жизни ребят, в отличие от всех этих ублюдков, это не цифры в сводке.

— Как к вам относились донецкие медики?

— Более-менее толерантно. А вот местные жители просто ненавидели. В травматологию как-то привезли женщину, посеченную осколками. Говорили нам: «Укры, это все из-за вас».
Однако, справедливости ради, скажу, что осенью 2014-го в Краматорске горожане нас просили: «Ребята, не уходите. Главное, чтоб не пришли ополченцы»… На Донбассе много нормальных, адекватных людей.
После больницы меня отвезли в здание СБУ. Там в большой камере держали всех наших. Спали в архиве на железных полках стеллажей. Свет горел постоянно. Счет времени потеряли совсем. Считали по походам в туалет — три раза в сутки. Кормили дважды в день. Бывало, и не кормили.
Самое мерзкое — моральное давление. Очень активничали их «демоны», которых «на яму» за всякие провинности кидали. Они заглядывали в окна, кидали камни, кричали. «Боевые буряты» и прочие «туристы Путина» — кого там только не было… Этот интернационал плюс сплав бывших ментов и уголовников — это, конечно, жесть. Все по принципу большевизма: «Кто был ничем, тот станет всем».

— А теперь о шоу, которое боевики устроили 22 января. На YouTube оно называется «парад пленных «киборгов». Видео невозможно смотреть без слез.

— Всех загрузили в «Урал» и повезли. Мол, посмотрите, что сотворили с Донецком. Нас, едва живых, вели строем, а вокруг бегали какие-то бабки, плевались, пинали, кидались чем-то: «Укропы, ублюдки, зачем пришли на нашу землю?» Журналисты все это снимали. Боевики же не признаются, что они сами стреляют по мирным городам. Наши пленные, которых выгоняли на работы, видели не раз, что одна «сепарская» гаубица стреляет по Пескам, а вторая — по кварталам Донецка.
http://fakty.ua/user_uploads/images/articles/2017/01/19/229067/20s05%20kib2%20kопіювати.jpg
*"Нас, едва живых, вели строем, а вокруг бегали какие-то бабки, плевались, пинали, кидались чем-то: «Укропы, ублюдки, зачем пришли на нашу землю?» (фото EPA/UPG)

— В плену же оказались не только вы, но и ваша жена.

— Подрубило меня сильно, когда узнал, что она тоже попала к боевикам. Как-то волонтер, который нас проведывал, дал телефон, чтоб я позвонил ей. Не ответила. Набрал куму. Она говорит: «Оксана поехала за тобой и… пропала». Вот это был удар ниже пояса! Пока не знал, что жена исчезла, еще держался…
Оксана сама отправилась меня вызволять. До Донецка не доехала — на блокпосту вместе с попутчиками ее забрали.
Вскоре супруга вышла на связь и сообщила, что она у Рубана (Владимир Рубан — руководитель центра по освобождению пленных общественной организации «Офицерский корпус». — Авт.), что все хорошо. Немного отлегло. А до этого звонка места себе не находил.
Чуть позже нам организовали свидание. На полчаса. Меня вывезли на перекресток возле СБУ, а Рубан приехал с Оксаной. Она сильно плакала. Даже не помню, о чем говорили. Жена привезла три мандаринки. Потом в камере по дольке делил на всех. Там ценности какие? Глоток воды, чая. В мирной жизни люди зачастую не осознают, что у них есть все. Даже более чем. А в неволе все по-другому. Другая реальность.

— Предлагали перейти на их сторону?

— Нет. На допросах говорили: «Обмену не подлежишь. Ты «киборг». Вернешься и будешь опять убивать»… А ребятишкам помоложе намекали.
Знаете, был уверен, что не попаду в плен. Такого варианта вообще не допускал.

— Вы планировали, что будете делать дальше?

— Не сидел бы, конечно. Попытался бы бежать. Парни из 3-го полка спецназа говорили: «Спартанец», быстрей заживай, да будем делать ноги». Пробыл там месяц… Уверен, что от смерти меня защитила надпись на бронежилете: «Папа, я тебя люблю!», которую сделал мой сын.
http://fakty.ua/user_uploads/images/articles/2017/01/19/229067/20s06%20kib1%20kопіювати.jpg
*Анатолий Свирид: «Уверен, что от смерти меня защитила надпись на бронежилете: «Папа, я тебя люблю!», которую сделал мой сын» (фото из «Фейсбука»)

— Вы сейчас возглавляете общественную организацию «Серця кiборгiв».

— Сразу расставлю точки над «i»: у меня не предвыборная кампания. Это проект не на один год. Толчком для принятия решения о создании организации стала смерть Максима Рязанича. Он погиб 20 марта 2015 года под Опытным. Мы очень хорошо общались. У обоих были краповые береты.
У Макса остались трое детей. Когда хоронили, детишки кричали: «Папа, ты куда?» Я сам полусирота, знаю, каково это. Решил для себя, что буду по возможности помогать его ребятишкам, и не только его.
Сегодня опекаем около ста детей погибших бойцов. Финансово помогают знакомые и друзья. Они не ура-патриоты, не бьют себя в грудь, не клянутся в любви к Родине. Просят не благодарить их даже в постах в соцсетях.
Мы проводили много всяких мероприятий: квесты, походы в театры, цирк, на экскурсии, на мастер-классы, на тематические встречи с бойцами в школах и музеях. Но телеканалы не снимают об этом сюжеты.
Еще меня очень волнуют родители погибших на фронте киевлян. Мама Вани Лесникова просит: «Ребята, вы хотя бы звоните иногда». Ей и таким, как она, очень нужна поддержка.
Мы с «Киевавтодором» договорились, что на их базе в Херсонской области будут отдыхать и дети погибших, и ветераны АТО, и их родители.
Для таких людей мы обязаны делать все по максимуму. Главное — верить, что все будет хорошо, и работать на благо страны.
http://fakty.ua/229067-anatolij-svirid- … shih-rukah

162

http://picua.org/img/2017-01/21/slrq43vgxt5yino06cku714bp.jpg
http://picua.org/img/2017-01/21/02munugfnkmhznv6x31gqlz3u.jpg

Свернутый текст

http://picua.org/img/2017-01/21/a1hb4tjtp312fzxmhay92oxng.jpg
http://picua.org/img/2017-01/21/gkwmiz6thm09sxsnl1zw3agy2.jpg
http://picua.org/img/2017-01/21/nj6bxc1h9g3t4ugk7cky1bgur.jpg
http://picua.org/img/2017-01/21/iw3dh5obngjh5txutljz3rz46.jpg
http://picua.org/img/2017-01/21/obk5t3i4xjq1aygqi0bok8ruv.jpg

163

"Друзі не вмирають, ми просто перестаємо їх бачити, але тепло та любов залишаються...»

19 січня 2017 року в Білоцерківському медичному коледжі вшановували пам'ять випускника 2009 року, легендарного медика Зінича Ігоря на позивний «Псих», який загинув 20 січня внаслідок підриву сепаратистами нового терміналу Донецького аеропорту…
        19 січня 2017 року в Білоцерківському медичному коледжі вшановували пам'ять випускника 2009 року, легендарного медика Зінича Ігоря на позивний «Псих», який загинув 20 січня внаслідок підриву сепаратистами нового терміналу Донецького аеропорту…
http://sd.uploads.ru/j9dpE.jpg

Свернутый текст

Війна на Донбасі застала Ігоря на посаді фельдшера Рокитнянської центральної районної лікарні. Він завжди був небайдужим до чужого горя, намагався допомогти, крім того любив людей, любив свою країну, був справжнім патріотом України, а тому, коли трапилася біда залишитися осторонь не зміг.
       В інтерв'ю кореспондентам газети «Факти» мама Ігоря Віра Іванівна розповідала: «Повертаючись із зони АТО, його знайомі хлопці говорили: «Катастрофічно не вистачає лікарів. Були б медики, не було б стільки «двохсот». Наслухавшись цих розмов, Ігор прийшов до нас і оголосив: «Іду на війну». «Не підеш, - кажу. - Твій тато інвалід, я весь час по лікарнях. Як ми без тебе? »« Мам, там хлопці вмирають, - відповів син. - А я можу допомогти ». Я сподівалася, що його з якихось причин не візьмуть. Даремно. Син поїхав.Я знала, що він був в Костянтинівці. Про аеропорт Ігор довго не розповідав. Навіть коли запитала у нього безпосередньо, син відмовлявся, говорив, що знаходиться в безпечному місці. Зізнався лише напередодні Нового року. Це сталося, коли я, запідозривши недобре, сказала, що хочу надіслати йому до Костянтинівки посилку. «Мама, не треба, - сказав Ігор. - Ти тільки не хвилюйся. Я в аеропорту. Але я в двох бронежилетах, - тут же додав. - Мене як лікаря хлопці захищають, закривають з усіх боків. Я в безпеці". Він весь час мені це говорив. А сам в цей час взагалі не надягав бронежилет. І сховатися йому було ніде - хлопці розповідали, що аеропорт прострілювався з усіх боків».         
        З 17 грудня 2015 року, протягом 34 днів, без жодної ротації Ігор виконував свій професійний обов'язок в новому терміналі Донецького аеропорту, творив дива медицина рятуючи поранених бійців, під постійним вогнем ворога робив здавалося неможливе. Маючи можливість виїхати, так як після першого підриву нового терміналу одержав осколкове поранення в голову, своїх не залишив, продовжував працювати, поки була така можливість, поки 20 січня сепаратисти вдруге не підірвали термінал, поховавши під його уламками останніх захисників ДАПу…
           І ось напередодні другої роковини з дня загибелі Героя, у навчальному закладі, який дав Ігорю путівку в життя, зібралися разом, щоб згадати героїчних захисників фортеці «Кіборгів», які мужньо воювали і загинули в останні дні оборони аеропорту, вшанувати пам'ять Ігоря та всіх його полеглих побратимів, всіх, хто разом з ним був, в ті холодні січневі дні, відважно воював і пішов у вічність рівно два роки тому назад, друзі Ігоря, його побратими, військові капелани, рідні Ігорю люди…
         Присутні в залі студенти, викладачі та співробітники коледжу надзвичайно тепло привітали маму Ігоря Віру Іванівну, молодшого брата Петра Зінича, легендарних «кіборгів» побратимів Зінича - командира 90-го аеромобільного десантного батальйону ім.І.І.Зубкова Кузьміна Сергія Валерійовича з позивним «Душман», військовослужбовців батальойону Шкабуру Юрія Валерійовича, позивний «Сталкер», «кіборга» Крючко Євгена, військовослужбовця 80 ОДШБр Савіцького Олександра, 95 ОАЕМБр Горобця Василя, військового комісара смт. Рокитно Бабенка Володимира Сергійовича, випускників коледжу, учасників бойових дій Майбороду Михайла (128 окрема гірсько - піхотна бригада та 72 ОМБр), Кузьменка Юрія ( батальйон територіальної оборони «Київська Русь», Бартківського Вадима (Білоцерківський зенітно – ракетний полк). Вшанувати пам'ять Героя прийшли також радник міського голови Антонюк Микола Анатолійович, начальник Білоцерківського управління освіти і науки Петрик Юрій Федорович, голова комісії з питань охорони здоров’я, материнства, дитинства, соціального захисту населення та пенсіонерів Київської обласної Ради Бігарі Наталія Володимирівна, журналісти, громадські діячі, організатори та координатори Білоцерківської організації «Молода Просвіта» та волонтерської організації «Час Змін» Костянтин Климчук та Тетяна Виговська.
         Щирі  слова співчуття  прозвучали з вуст директора  коледжу Фуголя Володимира Васильовича, який ледь  стримуючи сльози звертався до мами Ігоря та всіх присутніх, гостей Антонюка М.А., Петрика Ю.Ф., Бігарі Н.В., військового комісара Бабенка В.А.
         З увагою слухали студенти розповідь ведучих про останні дні оборони Донецького летовища, який дійсно став символом незламності українського духу, символом мужності, братерства і самопожертви незламних українських вояків, яких вороги за стійкість нарекли «кіборгами». Там люди витримували шалене напруження -  гради, танки, міномети, всю наявну зброю сепаратисти кинули на захисників аеропорту. Кожна ротація, доставка продовольства, води, боєприпасів, вивіз поранених відбувалися під щільним вогнем ворога. Як розповідали, особливо в останні дні оборони аеропорту, не поранених там практично не було… Зінич Ігор (позивний «Псих») робив все можливе і неможливо, щоб рятувати бійців, скільки їх було 50 -70 -100… ніхто зараз сказати і не зможе, але за цей час у нього жоден 300-тий на став 200-тим. Легкопоранені, після надання медичної допомоги, знову бралися за зброю, а важкопоранених потрібно було евакуйовувати, але вивезти поранених було важко. Комендант диспетчерської вежі Донецького аеропорту, офіцер 80-тої аеромобільної бригади Вадим Ваврищук, кіборг «Green» згадував…
        «Нам не давали відвозити не те що мертвих, а й поранених. Був один випадок, коли хлопцеві від пострілу РПГ відірвало руку та вирвало нижню щелепу. Покійний «Псих» вставив йому трубку і разом з хлопцями дві доби боровся за нього, не зважаючи на мороз, кіптяву і бій. Потім домовилися з росіянами про тимчасове перемир'я, щоб відправити пораненого в лікарню.Його передали у центральний госпіталь, де він помер через 10 днів – хлопця ввели в кому та не змогли вивести. Фельдшер його дві доби без нічого в смерті видирав, а там… не змогли».
        Пораненим був Ігор Римар, про його евакуацію із аеропорту розповів художник зі Львова Дмитро Ткаченко у першому коміксі про цю війну «Кіборги. Історія трьох». Ініціатором створення коміксу стала Львівська громадська організація «Вірні традиціям», яка об'єднує «кіборгів» та їх друзів, допомагає та підтримує родини полеглих Героїв. Координатор організації Юлія Согор надіслала до коледжу кілька екземплярів журналу та портрет Ігоря Зінича з коміксу з проханням передати вітання мамі Ігоря та передати: «Уклін зі Львова та велика дяка за сина», а також передати, що «для нас усіх Ігорчик залишився… друзі не вмирають, ми просто перестаємо їх бачити, але тепло та любов залишаються» - це прохання було виконане. Директор коледжу передав мамі Ігоря його портрет, а всі побратими Героя, присутні в залі одержали на згадку екземпляри журналу.
        В аеропорту дійсно було важко всім, але що допомагало вижити, не здатися, боротися не дивлячись ні на що? Що підтримувало дух воїнів, робило їх по справжньому стійкими та непереможними? Звичайно, український патріотизм, прагнення до перемоги, впертість, а ще бажання захистити свою країну, свою родину, домівку…В такі хвилини допомагала комусь підтримка рідних, а комусь віра в Бога… В Донецькому аеропорту Ігорю Зіничу допомагали справлятися з пораненими військові капелани, а серед них був Андрій Полухін на позивний «Гітарист». Андрій також приїхав до коледжу, вшанувати пам'ять побратима і виступаючи наголосив, що Ігор не сам допомагав пораненим, виривав їх у смерті, а будучи віруючою людиною, йому в тому допомагав Бог, а ще любов до людей та вміння переконати їх в тому, що все буде добре, з Богом в серці Ігор допомагав бійцям.
       Останні дні, останні хвилини……найважчі 19, 20 січня 2015 року… і знову на екрані документальні кадри з Донецького аеропорту, ведучі зачитують спогади «кіборгів», які були в ті хвилини або поряд з «Психом», або з ним на зв'язку, зокрема 26-річний львів'янин Степан (ім'я змінено) згадував: «16 січня в результаті постійних обстрілів обвалилася одна зовнішня стіна, а вночі хтось попав в боєкомплект, вибухом зруйнувало внутрішні перегородки, що знаходилися в терміналі бійці перетворилися на зручну мішень. Бойовики засіли зверху і в підвалі. Кожен штурм починали з крику: «Аллах акбар!» Поранених було багато. Ми просили командування про підкріплення, але його не було. Не вивозили і поранених, транспорт ніхто не надсилав. Безпечних закутків, в яких можна сховатися, практично не залишилося. У будь-якому місці тебе міг дістати відлетівший від стіни осколок. Наш лікар, киянин Ігор Зінич, носився від одного бійця до іншого. Зупиняв кров, перев'язував рани. Він багатьом врятував життя. А хлопця з важким пораненням хребта буквально витягнув з того світу. До речі, позивний доктора був "Псих". Може, тому що непосидючий? Він не надягав бронежилет, говорив, що так зручніше, легше бігати»
           Прозвучали спогади і Валерія Логінова, офіцера 4-ї роти 95-ї окремої аеромобільної бригади з позивним «Аскольд:       «Я тоді тримав зв’язок з хлопцями по мобільному телефону. Розмовляв з Ігорем Зіничем (медик, позивний «Псих») за дві години до його поранення. Він уже тоді криком кричав: «Передайте командуванню, щоб забрали нас звідси. В мене хлопці вмирають на руках – нічим перев'язувати їх». Двічі намагалися туди заїхати, але обидва наші  БТРи сепаратисти розстріляли. Поранених евакуювати не змогли, підмогу і боєкомплекти завезти не змогли, а хлопці там вже трималися з останніх сил. На додаток до цього, почали підривати перекриття над їхніми головами, пустили сльозогінний газ. Хлопці не спали, не їли, були поранені, вмирали...»
          А далі, затамувавши подих присутні слухали розповідь безпосереднього свідка всіх цих подій, «кіборга», командира 90-го аеромобільного десантного батальйону ім.І.І.Зубкова старшого лейтенанта Кузьміна Сергія Валерійовича з позивним «Душман», який розповів, як Ігор приїхав в термінал, як був організований пункт  медичний допомоги фельдшера, як за хірургічний стіл слугували залізні двері, які знайшли в терміналі, як «Псих» літав від одного пораненого до іншого, ніби не помічаючи кулі, які літали навколо, а у бронежилеті» це дійсно було б   надзвичайно важко робити… В непростих умовах «Псих» реально допомагав, надавав кваліфіковану медичну допомогу, командир «кіборгів» згадав випадок, коли важко поранений в руку боєць міг її втратити на завжди, але дякуючи правильно наданій першій невідкладній допомозі, правильно складеним кісткам руку вдалося зберегти… Сергію Валерійовичу важко було згадувати про ті події, занадто болюча ще рана, занадто чіткі та гіркі спогади...
         … Далі в залі залунали «Мальви» у виконанні студентки фельдшерського відділення Трохименко Альони, а на екрані пролистувалися сторінки «Книги Пам’яті» з портретами та іменами полеглих Героїв…
ВІЧНА ВСІМ ПАМ'ЯТЬ ТА СЛАВА!

         Цього дня, на вшанування пам'яті полеглих Героїв – "кіборгів" та Ігоря Зінича мала приїхати і парамедик медичної служби «Хотабич» Оля Башей (позивний «Кроха»), з якою Ігор був на постійному зв’язку і передавав поранених з терміналу, але щось не склалося, проте  дякуючи її нещодавньому інтерв'ю журналістам Радіо Свобода    студенти змогли почути  розповідь "Крохи"  про їх знайомство, про домовленість зустрітися після того як все завершиться, як  Ігор був після другого підриву терміналу поранений і вивести його не змогли чи не забажали...., вважаючи що травми на скільки важкі, що він все рівно помре…
         Майже всі хто був цього дня у невеличкому залі медичного коледжу не стримували сліз, їх не можна було втримати бачачи сльози матері Ігоря, його бойових побратимів…. щеміло серце від великого горя, яке принесла в нашу країну війна, яка все ще терзає Україну, збираючи свою страшну данину…, але заключним акордом стала пісня групи Тартак «Ніколи не плач» у виконанні студентки зуботехнічного відділення коледжу Крижанівської Аліни, тато якої також учасник бойових дій на Донбасі і в цей день попросив Аліну не лише заспівати, але і передати в подарунок бойовий прапор його військового підрозділу.  Дійсно, не варто плакати  на радість ворогам, потрібно просто жити далі і  робити все для того. щоб загибель наших хлопців не була даремною, щоб  сонце  миру  нарешті запалало над Україною і вона відбулася, як вільна, щаслива, цивілізована європейська держава!
           Потім, всі присутні поклали квіти до меморіальної дошки Героя України Зінича Ігоря Вікторовича та оновленої Стіни Пам'яті   в приміщенні навчального закладу. Оформлення стіни пам'яті «Подвиг медика» - це данина шани Герою від «кіборгів» - побратимів Ігоря, які виділили на це кошти, а також своєрідний подарунок від молодшого брата Героя Петра Зінича, який прийняв безпосередню участь в її оформленні. Петро продовжує справу брата, ставши у минулому році студентом фельдшерського відділення, яке колись закінчив Зінич Ігор…
Герої не вмирають!

https://ukr.media/289897/

164

Таких, хто не захотів би заходити в Донецький аеропорт, не було – «кіборг» Юрій Величко
17 січня 2017, 22:33
Ірина Штогрін

https://gdb.rferl.org/B0B73F23-4E2C-4229-BCAE-80952A5926F7_cx0_cy9_cw0_w987_r1_s_r1.jpg
«Кіборг» Юрій Величко з позивним «Монгол», боєць третього батальйону 80-ї аеромобільної бригади, розповів Радіо Свобода про те, як брав участь в обороні диспетчерської вежі Донецького аеропорту і як йому врятував життя побратим Іван Білий.
– Мене звуть Юрій Величко. Я народився на Волині. Зараз мені 28 років. Мене призвали третьою хвилею мобілізації. Ну... як призвали? Я просився сам, ходив до них, казав: «заберіть». У військкоматі взяли мій номер телефону і сказали: «Ми Вас почули, записали, як будете нам потрібні –зателефонуємо». І потім сім разів смикали: то приїдьте і пройдіть комісію, то прийдіть і ще раз пройдіть, то якийсь папірець занесіть». Це вже так напрягло, що я їм сказав: «Або беріть, або відчепіться».
І що Ви думаєте, вони мені подзвонили тоді, коли у мене була рука опухла. Так, «виробнича травма» – за дівчину заступився. Тож військкомат мене забрав, а лікарі на Яворівському полігоні забракували, мовляв, «ніхто тут не буде з Вашою рукою гратися, їдьте додому, заживе, назад приймемо».
Тиждень посидів ще удома, а далі знову – військкомат і на полігон. Потрапив я у роту вогневої підтримки. Толком нас там нічому не навчали, а вчили тому, що нам і не знадобилося. Кулемета я вперше побачив перед відправленням у зону АТО. Я до того з нього не стріляв ні разу.
9 жовтня 2014-го ми направилися у Костянтинівку. Нашу окремо роту відправили у Дружківку на базу. Там була закинута школа, то ми позабивали вікна і зробили, що могли, щоб пристосувати її для проживання.
16 чи 17 грудня прийшов наказ, що ми маємо висунутися у Піски, а потім і у Донецький аеропорт. З мого взводу відразу відібрали шестеро кулеметників. Нас відвезли у Костянтинівку, провели інструктаж і на другий день зачитали нам наказ.
Перед строєм вийшов комбат і запитав, хто відчуває, що не може з якихось причин заходити у ДАП, хто відчуває, що там його щось чекає не те, то можна вийти зі строю і не поїхати.
Ну, таких, звісно, не знайшлося, хто захотів би вийти зі строю. Там же ж хлопці вже стільки часу сиділи – їх треба було поміняти. Хлопці ж чекають на ротацію, відпочити ж їм треба. Хоч і «кіборги», але зроблені з плоті, як і всі люди. Хочуть відпочити, відігрітися, помитися, зрештою. І замінити їх там треба.
До цього моменту в нас було десь 3-4 тренувальні виїзди на кар’єр, де ми побачили хоч з якою зброєю ми будемо воювати. Там ми перший раз з такої зброї постріляли, з якою мали заходити в аеропорт. Я хоч і служив строкову службу, але там також було 3 патрони на тиждень. Особливо не постріляєш.
Я розумів, що це може бути кінець. Але ж нічого, зібрався, бо треба їхати – хлопцям допомагати. Якщо не ми, то хто ж тоді? Наш девіз: «Ніхто крім нас!»
Ми ще як у Піски заїхали, то почалася стрілянина. Одразу стало ясно, що ми вже на війні. Тиждень посиділи у Пісках, щоб звикнути до того всього.
Заїжджали ми на вежу разом з «Гріном». Я їхав з ним в одній машині. Люди були розподілені одразу: ті, хто на вежу, окремо, і ті, хто безпосередньо у термінал.
Заїжджали ми 23 грудня через блокпост сепаратистів. Пам’ятаю, під’їжджаємо до їхнього блокпосту, а там стоїть так звана «ваєнная паліция». До нас відразу: «Що везете? Що перевозите?». Ми сказали: звісно, що нічого не провозимо, але хотілося б щось провезти. Хто мудріший був, то десь гранати позаховували, підствольники.
«Михалич» розстебнув бушлат, показує, мовляв, що нічого не везе. Він хотів провезти «гепешку» – підствольний гранатомет, але вони знайшли, відстебнули і сказали, що «нєльзя». Те, що ми надійно сховали – не знайшли. А те, що знайшли, довелося перевантажувати назад у «Джип» нашого комбата.
Ніякого «Мотороли» там не було. Зате були військові у балаклавах, через проріз яких було добре видно, що це люди з Сибіру. Буряти, мабуть, чи удмурти. З такими очима, майже китайськими. Росіяни, одним словом.
Звісно, нам було не все одно з чим заїжджати. Вибачте мене, як з одним «ріжком» працювати у ДАПі? Це нереально!
Пам’ятаю, коли перед виїздом нас построїли, то комбат чомусь нас запитав, чи ми саперні лопатки побрали. Уявіть! Аеропорт і саперна лопатка! Я до цих пір не можу зрозуміти, для чого вона нам була там потрібна?
І неправда, що зброї на місці вистачало. Коли ми заїхали на вежу, то там було набоїв реально на 4 години бою, ну, максимум на 6 годин. І ми приїхали «голі і босі», без нічого. Чому таке відбувалося? Думаю, це було для того, щоб «зливати» потрошку той аеропорт.
Коли я побачив вперше вежу, то у мене було відчуття, що фільм жахів. все побите, пошкоджене, все чорне, обгоріле. Запах горілої мінеральної вати, гіпсокартону... Ці профілі «в решето», всі стовпи кулями обтесані
– От ми поїхали. Я насправді навіть і не зрозумів, як ми заїхали до терміналу, бо так швидко все відбувалося. Розвантажили все моментально. Тоді ще з нами журналісти «1+1» заїхали, то теж усі речі хапали – чи своє, чи не своє, але старалися швидше розвантажитися. А вантажу багато було, речові мішки, їжа і все таке. Швидко-швидко все відбувалося.
А потім крикнули: «Хто на вежу? Поїхали». Їдемо і метрів за чотири від нас розірвався снаряд РПГ. Ми відразу з’їхали з дороги і почали переговори з тими, мовляв, «що це таке? що це за заїзди?».
https://gdb.rferl.org/DED1EE53-AC44-4CE9-8F9E-D913FA407940_w610_r0_s.jpg
Але нас там добре зустріли. Старшим там був «Лось» з 90-го батальйону. Він провів нам інструктаж: де ховатися у випадку танкового обстрілу, де нам краще перебувати, коли, що і як посилювати. Також хлопці нас попередили, що сьогодні буде «весело», бо «сєпари» новеньких завжди по-особливому «вітають».
Кажуть: «Так, буде вам тяжко. Буде все! Але, не дай Боже, хтось засне на посту. Прострелю ногу сам і скажу, що отримав поранення і вивезуть, евакуюють. Нам такі непотрібні. Всі зрозуміли?! То щоб не спали на постах». Це мені найбільше запам’яталося, бо я одразу зрозумів, наскільки все серйозно. Якщо ти не можеш не спати, то краще подзвонити по постах, щоб тебе хтось підмінив. Але насправді такого не було. Серйозно. Там спати не хотілося. Там такий адреналін, що не заснеш.
Я тоді зрозумів, куди я потрапив, але у мене «задня передача», як то кажуть, не включається. Ми були всі, як один кулак, ми один за одного трималися, слухали один одного і ловили кожне сказане слово. Зі мною був Ваня Білий. «Ведмідь» – позивний у нього. Простий хлопець, з села, 21 рік. То він мені життя фактично врятував.
https://gdb.rferl.org/334AC76E-6389-48AC-9C9C-94F3F7D508A1_w610_r0_s.jpg
Фото групове: Юрій Величко – крайній зліва, Іван Білий – другий зліва

«Куля розірвалася у мене в бронежилеті»
Я дістав поранення на Новий рік, на 1 січня. Був бій. Я сидів під стіною. Біля мене щось розірвалося, а коли прийшов до тями, то відчув, що лежу на бетоні у калюжі крові. Чую, щось гаряче в мене по шиї тече. Дивлюся, Ванька сидить. Я його прошу: «Подивися, чи в мене артерія не перебита». Він «раз, раз» – помацав і каже: «Ні. То з щелепи і з вуха кров біжить».
Виявилося, мене снайпер поцілив. Бронежилет роздерло, лямку перебило, каска злетіла. Пам’ятаю Іванові слова: «Давай, брате, в укриття! Там глянуть, що з тобою». І я, не розумів чому, на адреналіні, мабуть, побіг у зовсім інший бік – під обстріл, під вогонь. Ванька мене збив з ніг, придушив до землі, кричить: «Куди?!! Не в той бік». То я зірвався, рванув, а він на мені так і висів, і я з ним забіг у приміщення. Пам’ятаю, Ванька мені весь час мені повторював: «Тримайся, тримайся, тримайся...»
Вийшло, що куля розірвалася у мене в бронежилеті, обгоріло плече і вухо. Як у Чебурашки було – велике і чорне. Так напухло. І щока – пройшло «касатєльне», осколки трохи... Пару сантиметрів і... я думаю, з Вами вже не говорив би.
Мене вивезли. Хоч я просив, щоб залишили. Кажу: «Вадиме, я не поїду, я зі всіма заїхав – і виїду з усіма». А «Грін» каже: «Поїдеш. Дрова треба привезти». Тоді було мінус 27, ми весь час на бетоні, а у нас не було чим палити. Все, що було, уже спалили. Вадим весь час просив дров і сподівався, що цією машиною, яка за мною приїде їх привезуть.
Однак не привезли. Таке ж і з мішками було. Кілька ротацій просили, щоб передали мішки, щоб у них зірвану плитку збирати і укриття робити. Але не передавали. То ми у ті, що з-під їжі були, згребли трохи. Проблема була з мішками, які коштують одну гривню, але можуть врятувати життя!
Правда, потім передали нам мішків, тільки було пізно, бо все позамітало снігом і було вже мінус 27, то вдовбати щось вже було нереально.
А про евакуацію таки якось домовилися – однією машиною двох поранених і двох «двохсотих»: одного нашого, а одного їхнього вивезти. Перед цим у нас був бій і ми цих ворогів, так би мовити, вночі пару чоловік поклали. Нам сказали: не давайте їх забрати, бо завтра вже буде обмін. Виходить, що знову машина буде їхати через Донецьк, її знову «проведуть» до нас, і вона заїде і забере. На терміналі тоді був наш «двохсотий» – «Любчик» і один поранений, з осколком у нозі. Тоді вони мали їхати на вежу за мною і знову везти вже у сторону «ДНР».
От, 2 січня в обід дали мені дві гранати, поклали мене у бортовий ЗІЛ, кинули ще в машину того їхнього «двохсотого». Теж «не нашої» національності був. І ми поїхали у сторону Донецька. Не знаю, чи до моргу, чи куди нас привезли. Вони свого скинули, забрали, а потім нас супроводжували по «своїй» території, скільки могли. Ми приїхали на свій блокпост в Авдіївку, а звідти вже «Кроха» у реанімобілі відвезла нас у Селідове. Потім я потрапив у дніпропетровський госпіталь...

Тож, як вежа упала, то я був у госпіталі. А Ігоря Зінича («Психа») я знав. Ми на полігоні буди разом і він у нашій роті навіть жив. Він завжди такий усміхнений був, розкаже завжди щось таке, настрій підніме. Толковий хлопець... Він був на терміналі. Його там завалило.
Там і Юра Ковальов, з сусіднього села – з Криничного, десь безвісти пропав. Казали, що він ще в аеропорту під завалами. Він тоді теж зі мною разом їхав одній машині – у миротворчий центр на це навчання на Яворівський полігон. Він попав у 7-му штурмову роту. І дальше він поїхав у Костянтинівку, а я був у Дружківці. Ми більше не спілкувалися, не бачилися. Але коли я вже трохи після поранень вичухався, то мені хлопці кажуть, що немає уже Юри – безвісти пропав.
Вже скільки його шукали... Але, знаєте, є люди гірші від тварин, вони батькам дзвонять і кажуть, що син у них у полоні і вимагають тисячі доларів. Батька Юриним ніби дзвонили о четвертій ночі і хтось плакав у слухавку, що, мовляв, заберіть мене. Незрозуміло, 10 секунд дзвінок і все. СБУ ніби потім «пробивала», то десь з території Ростовської області був дзвінок чи що. Не знаю, правда, чи чутки.
Але я думаю, що це «розводи» такі, що це можуть бути люди навіть зі своєї сторони, хтось із нашої території. Бо якби він був живий, то дали б батькам хоч слово сказати. Але факт, що на людській біді, на горі, хтось хоче нажитися.
Є хлопці, які кажуть, що ніби Юра сидів під тією плитою і так там і залишився... Але ж теж впевненості немає, усі виснажені, в диму все, в пилюці…Можна було і помолитися.
А я тепер на інвалідності. Але живий.
http://www.radiosvoboda.org/a/28239881.html

165

Військовий капелан Андрій Полухін про Героя України Зінича Ігоря

166

Сегодня, 21 января 2015-го года, - последний день обороны нового терминала Донецкого аэропорта.

Сегодня примерно в 8 утра организованное сопротивление в новом терминале прекратилось. Оборонительные позиции были накануне уничтожены взрывом. Боеприпасов и воды не осталось, возможности сопротивления были исчерпаны.

Ночью умерло 5 тяжелораненых. К 8 утра ушли бойцы, которые могли передвигаться.

Свернутый текст

16 последних защитников нового терминала, в том числе 4 тяжелораненых, сдались в плен. Анатолий Свирид и Игорь Брановицкий, также получившие ранения, до последнего оказывали помощь своим раненым товарищам.

Хронология сражения за новый терминал в январе 2015-го такова.

13 января - завершение "перемирия" в районе Донецкого аэропорта.

Танки противника прямой наводкой бьют по занятой украинскими военными башне наблюдения ДАПа, башня рушится до третьего этажа.

Штурмовые группы батальона наемников "Спарта" начали атаку украинских позиций в новом терминале, при поддержке танков, которые бьют прямой наводкой. Танки и артиллерия противника эффективно поддерживают штурмовые действия пехоты.

Противник занимает позиции в старом терминале Донецкого аэропорта.

Попытки проехать в новый терминал проходят под плотным огнем из всех видов оружия, что делает невозможным нормальное снабжение грузов и эвакуацию раненых.

13-16 января - противник подрывает минные заграждения в терминале, установленные нашими воинами, вплотную сближается с последней линией обороны защитников терминала. Пехота противника действует на основе ротации - одно подразделение постоянно меняет другое. Защитники терминала вынужден вести бой непрерывно.

17 января 6-я механизированная рота при поддержке 3-й танковой роты 93-й бригады ВСУ предпринимает попытку занять наблюдательный пункт противника в Иверском монастыре южнее нового терминала, с которого противник просматривал подходы к новому терминалу, близ села Пески. Задачу выполнить не удалось в результате сильного сопротивления противника, и интенсивного огня артиллерии и минометов на открытой местности.

В этот день при попытке прорваться в новый терминал противник уничтожил МТЛБ, водителем которого был Иван Шостак, известный благодаря своему геройскому поведению в плену на допросе "Лайфньюс".

Штурмовые группы противника прорываются в подвал и на крышу здания. Оборона находится в критическом состоянии, необходимо принимать решение - либо деблокада, либо прорыв оставшихся защитников из окружения. Но решение на прорыв не принимается.

18 января рота из состава 1-го батальона 95-й аэромобильной бригады и танковый взвод 3-го батальона 1-й танковой бригады атакуют поселок Спартак севернее нового терминала, с которого противник производил обстрелы наших машин, пытавшихся доставить грузы в новый терминал из села Опытное. Задача - подорвать Путиловский мост, важный узел коммуникаций. Мост уничтожен танкистами под командованием лейтенанта И.Ждана и А.Скрицкого, также уничтожено до 5 единиц бронетехники. Однако десантники в Спартак не пробились, поселок остался в руках противника, и атаки с этого направления продолжились.

Благодаря действиям наших войск 17-18 января противник на время снижает активность своих действий. Из терминала эвакуируют раненых и доставляют снабжение.

В этот же день в терминал прорывается группа из 11 добровольцев из состава 90-го аэромобильного батальона 81-й бригады под командованием сержанта Анатолия Свирида.

19 января - штурмовые группы противника занимает подвальные и чердачные помещения над сектором последней линии обороны терминала. Производится газовая атака - создается плотное облако дыма.

В этот же день с помощью взрывчатки в подвале совершен первый подрыв линии обороны в терминале. Положение защитников терминала становится безнадежным. Оборонять позиции в таких условиях совершенно невозможно. Скоро может быть предпринят новый подрыв, сил для контратаки нет.

Прибывает последнее подкрепление - 3 саперов 91-го полка оперативного обеспечения.

20 января. Для облегчения положения защитников терминала, в сплошном тумане для занятия позиции севернее нового терминала направлена группа бойцов на трех БТР под командованием командира 90-го батальона подполковника Олега Кузьминых и командира 2-го батальона 79-й аэромобильной бригады. Не имея средств навигации и ориентирования, в условиях отсутствия видимости колонна попадает в засаду. Два БТРа 90-го батальона подбиты, 9 бойцов погибло, 8 попало в плен вместе с Кузьминых. БТР 79-й бригады получает прямое попадание РПГ, но благодаря мужеству раненого водителя БТР Владислава Рокочего вырывается из засады.

В 15.00 противник производит подрыв последней линии обороны. Этот взрыв наносит большие потери защитникам терминала. Большая часть огневых средств и боеприпасов уничтожена. Укреплений больше нет. Немногие уцелевшие бойцы оказывают сопротивление. Не было воды - люди топили лед. Положение безнадежно. Люди звонят руководству страны, командованию ВСУ, лично командующему ВСУ Виктору Муженко, сообщают об обстановке. Однако никаких других решений больше не принимается.

21 января. Ночью умерло пять тяжелораненых, которых было некому эвакуировать. К 8 утра ушли те, кто мог двигаться. Ни один из тех, кто уходил - не погиб. Если бы защитникам направили помощь - хотя бы носилки и людей для эвакуации, можно было бы спасти всех. Но для этого надо было дать приказ на отход. Такой приказ командовавший операцией в аэропорту Муженко не дал. 16 последних защитников, не имея никаких сил и средств для дальнейшего ведения боя попали в плен. Последнего из этих пленных удалось обменять из плена в декабре 2016-го года.

Все.

Оборона Донецкого аэропорта длилась 242 дня.

Хроника обороны нового терминала Донецкого аэропорта 13-21 января 2015-го года.

Юрий Бутусов

167

20  січня 2017 року
https://pp.vk.me/c836733/v836733146/29120/XwVb8P-f6NA.jpg

168

... Стояти до кінця, де холод - мертвий, потойбічний
Пітьма така, як в найтемнішій прірві
... брехня й домовленості Мінські - ось яка була команда,
А на додачу, - смерть - єдина, справжня Правда...
Твердиня Духу... Бастіон Незламних...
Безмежна жертва кращих серед кращих...
О скільки ті діряві стіни знають...
І скільки вже нікому не розкажуть...
... Ви всі уже перемогли, Нескорені і Справжні,
Нащадки славні Воїнів великих
Безсмертна ви Легенда, мої Кіборги відважні
І ім'я кожного із Вас благословенним є й залишиться назавжди...

Юлия Согор

169

Офіцер-вихователь капітан Олександр Скиба 24 дні керував обороною Донецького аеропорту

https://scontent.xx.fbcdn.net/v/t1.0-9/12400445_1024964794232692_4884024319792510743_n.jpg?oh=ae45a25c7ef8ef12cc30f4a95fb12cb7&oe=590E39D9

2 серпня цього року, в День високомобільних десантних військ України, я став свідком нагородження «крилатих піхотинців» в одному з базових таборів у зоні АТО. Державні нагороди героям вручав особисто Президент України Петро Порошенко, тиснув мужнім бійцям руки, дякував за самовіддану службу і казав, що ними гордиться вся країна.
А коли закінчились урочистості, я опинився серед групи десантників однієї з частин ВДВ, які збиралися сідати в автобус. Старший групи розраджував чоловіків: «Хлопці, ваші нагороди від вас не втечуть. Ну, не отримали ви орденів з рук Президента сьогодні — отримаєте завтра. А про тих, кому їх дали тільки що, ви знаєте не менше за мене: вони пройшли пекло. І я анітрохи не перебільшую...»
Серед нагороджених був і командир 8-ї роти 122-го окремого аеромобільного батальйону 81-ї десантної бригади капітан Олександр Скиба (нагороджений орденом Богдана Хмельницького). Спочатку цей підрозділ був сформований як 3-й окремий батальйон 80-ї окремої аеромобільної бригади, але згодом був перейменований у 122-й та увійшов до складу 81-ї аеромобільної.
Позивний «Арес», по імені хитромудрого Бога війни Древньої Греції, Скиба отримав ще під час перших боїв під Авдіївкою та Пісками.
Такі позивні, як ви розумієте, даремно не даються.
А згодом капітан Олександр Скиба, офіцер-вихователь за посадою та історик за фахом, 24 дні керував обороною ДАП...
В батальйоні, окрім комбата, не було жодного кадрового офіцера. Підрозділ був укомплектований мобілізованими, більшість з яких не служили у війську. Офіцерів бракувало. Уже в ході бойових дій командир батальйону був змушений призначити командувати взводами кращих сержантів. Олександр прийшов на посаду заступника командира роти по роботі з особовим складом, однак з першого дня і до повернення з Донбасу командував ротою.
Скиба — випускник історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. До війни працював на посаді першого заступника міського голови міста Васильків на Київщині. В активі була лише військова кафедра. Але в ньому було щось таке, що спонукало роту слухатися ще геть молодого чоловіка, мов сивого батька. Я попросив колишнього командира батальйону підполковника Валерія Куркова охарактеризувати капітана.
— Знаєте, що мене завжди вражало у восьмій роті? Інші повертались із «м’ясорубки» в аеропорту з явними ознаками бойового стресу і частково деморалізовані. А хлопці з «вісімки» наче сяяли, майже всі солдати були на психологічному підйомі. Ще одна характерна риса роти — це мінімальна кількість втрат за повного і точного виконання бойових завдань. За весь період війни в роті один загиблий і троє поранених. Серед командирів рот рівних «Аресу» за вмінням організувати бій у складних і динамічних умовах я не знаю. В ДАПі він фактично самостійно організовував оборону наших позицій і, головне, дуже ефективно. І сержантів — командирів взводів він навчив нестандартно діяти і керувати підрозділами не гірше за підготовлених кадрових офіцерів.
Один із сержантів роти Василь Максимів розповів мені про одну з військових хитрощів «Ареса»:
— У першу ротацію ми проходили в ДАП через блокпости бойовиків, бо деякий час був такий порядок ротації згідно з домовленостями між нашим командуванням і бойовиками. Вони дозволяли нам брати із собою тільки автомати з трьома магазинами. А от що придумав ротний: ми провезли великокаліберний ДШК, снайперські гвинтівки, гранатомети у дровах, а у мішках з провізією та чотирьох колесах КАМАЗа — солідний боєзапас. Кожне колесо з авто ми в аеропорту потім ушістьох знімали.
«Дракон», «Їжак», «Кондор»... Це назви позицій, які утримувала рота «Ареса» в районі нового термінала. Загалом їх було дев’ять. Останній пост «Джульєтта» вони облаштували, коли 9 січня з підвальних комунікацій, як таргани, полізли бойовики-«кадирівці». Хлопці загнали їх назад ручними гранатами й замінували все навкруги. То був період найважчих для роти боїв. Сепаратисти безперервно атакували зі сторони старого термінала і перевіряли оборону українців на міцність з інших боків. Їхня важка артилерія била по новому терміналу з району Спартака, стабільно дошкуляли ворожі снайпери. Дуже важкий бій стався на Різдво, коли бойовики танковим вогнем практично знищили дві оборонні позиції роти і спостережний пункт. 11-го січня їхній кочівний танк пострілами зі 100 метрів завалив дві стіни на першому поверсі, оголивши фланги оборони роти десантників. Скиба від вибуху снаряда отримав важку контузію.
Ще живий тоді легендарний десантний медик Ігор Зінич за позивним «Псих» обколов «Ареса» медпрепаратами. І Олександр ще близько двох тижнів майже без сну керував «кіборгами», коригував вогонь нашої «арти» у відповідь, кілька разів викликаючи його на себе. Вода закінчилася. Її набирали в калюжах з-під корки льоду, знезаражували й пили. Боєзапас закінчувався. Скиба дав наказ бити тільки по видимих цілях.
Я запитав Олександра, що для нього в той період було найважчим.
— Втрата солдата «Любчика» і поранення хлопців, — відповів капітан. — «Любчика» в нас дуже любили й поважали, він загинув під час танкового обстрілу. Другому солдату Сані Лимарю в тих боях вибухом відірвало руку. Саня пролежав при мінус 30 з 4-ї ранку до 12-ї ночі. Ми домовлялись з бойовиками про те, щоб в обмін на чотири трупи їхніх «колег» вони нам дозволили вивезти пораненого. Але вони не пропустили техніку, тому хлопці 4 кілометри на руках виносили Лимаря до наших. Тіло «Любчика» ми вивезли пізніше.
Остаточно 8-ма рота виходила із аеропорту у другій половині січня вночі на двох тягачах — партіями по 14 вояків. І кожна партія, за 9 хвилин пролітаючи дистанцію в кілька кілометрів від летовища до найближчих укриттів, піддавалася шаленим обстрілам. Сепаратисти зосереджували на бойових машинах вогонь з усіх наявних засобів. А сам Скиба, вивівши підлеглих, ще на тиждень залишився в ДАПі для передачі району оборони наступному командиру українських «кіборгів»...

https://www.facebook.com/search/top/?init=quick&q=  &tas=0.3051631035819369

170

«Кіборг» став чиновником і перед портретами загиблих товаришів застерігає: хабарів не несіть

https://pp.vk.me/c626325/v626325891/51cd1/YdbZoj7SsNY.jpg

Як тільки заходиш у кабінет начальника управління інфраструктури та промисловості Рівненської облдержадміністрації Федора Мисюри, погляд відразу зупиняється в кутку, де горить лампадка і стоять портрети воїнів у траурних рамках. Їх одинадцять. «Це всі хлопці з моєї роти, які не вернулися: четверо загинули під Авдіївкою, семеро – в Донецькому аеропорту». Федір Мисюра – незвичний чиновник: він добровільно пішов на війну, дивом вижив після важких поранень.
В армію – «по блату»
У мирному житті Федір Мисюра працював у Рівненському міськвиконкомі, ростив з дружиною донечку Софійку. Вихідні ж проводив на аеродромі – його захопленням був парашутний спорт, за кілька років він здійснив більше 200 стрибків! Коли почалася війна, Федір, як державний службовець, мав «бронь». Та чоловік каже, що прийшов добровільно у військкомат ще під час першої хвилі мобілізації.
– Я тоді написав заяву, що хочу піти в армію, але мене не взяли. Під час другої хвилі повістки знову не отримав. Почав дружину готувати до того, що піду в Нацгвардію, тоді формувалося багато добровольчих батальйонів. Але тут оголосили третю хвилю мобілізації. Я через знайомих хлопців-афганців домовився про зустріч з воєнкомом, шукав у нього допомоги у мобілізації. Він мене вислухав, але повістка не прийшла. Допоміг випадок. Одного разу я прийшов у військкомат, коли хлопцям повістки давали. Я кажу: дайте й мені. Тоді якраз набирали у 80-у десантну бригаду.
Аби не хвилювати батьків та дружину, Федір їх заспокоював: мовляв, їду на полігон, буду там інструктором. Навіть коли вже був наказ відправлятись у зону АТО, не признавався – казав, що треба поїхати у Вінницьку область склади охороняти.

У пекло пішов добровільно

У листопаді ж 2014 року львівських десантників перекинули під Донецьк. Вони розквартирувалися в Костянтинівській школі. Федір Мисюра був сержантом матеріально-технічного забезпечення. Мав дбати, аби у солдатів були їжа, боєприпаси, теплі речі. Всі посилки від рідних проходили через його руки. Він знав, що, кому та скільки треба. Але невгамовний чоловік усе рвався на передову. Від нього відмахувалися: мов, твоя справа – забезпечення. Але Федору знову «пощастило». В січні 2015 року, після Різдва, в аеропорту стало справді гаряче. Тоді, за словами чоловіка, на ротацію у термінал і на вишку їхали тільки добровольці.
– Десь числа десятого дзвонить ротний: формують збірну роту, бо не вистачає 20 чоловік. Питає: «Чи ти не поїдеш? Багато відмовляється, не можем назбирати». Я сказав, що поїду. 11 січня приїхали у Піски. Тут один просто анекдотичний випадок стався. Ходили по хатах, заготовили собі дрова й вугілля, щоб було що із собою брати. Ми розділилися на дві групи. Одна йшла по дрова, друга – по вугілля. Я пішов по вугілля. Тільки-но стали набирати – чую свист. Вибух. Спочатку десь далеко, потім ближче. Думаєм, нє, ну його в баню, давайте перечекаємо. Я якраз біля хати проходив, чую: свистить. А там віконце таке невеличке, як туди заскочив – сам не знаю. Але вибух застав уже в будинку. Потім пробував вилазити з того вікна – не зміг. Довелося шукати інший вихід. Отакі можливості з’являються в екстремальних ситуаціях! Добу побули у Пісках, потім виїхали у Водяне, звідти ішли ротації у Донецький аеропорт. У термінал я потрапив 13 січня. У той день впала диспетчерська вишка аеропорту, було дуже багато поранених, їх треба було вивезти. Тому нас розділили на дві групи. Перша ротація поїхала на вишку, прямо серед білого дня. Сєпари цього не чекали, і всі «коробочки» (бойові машини. – Авт.) повернулися назад. У них почали завантажуватися ми. Ще тоді можна було відмовитися. Цього ніхто не зробив, хоч нас і попередили, що ця дорога в один кінець. Люди погрузилися всередину, речі виклали на броню. На «коробочці» була решітка, одна пластина приварена, друга. Я так прикинув: надійно. Зсередини ще запасний бронежилет до стінки поставив, інший надів – думаю, все, доїду. Аж тут дивлюся: поруч – бочка з бензином літрів на п’ятдесят. Думаю: «Клас, у закритому приміщенні п’ятдесят літрів бензину. Це ж раптом щось, ні по якому ДНК би не впізнали! Аби списки десь у штабі осталися, що ми туди поїхали!»

Викликали вогонь на себе

Таким чином Федір Мисюра потрапив на останню ротацію у Донецьке летовище. Це було 13 січня. Він знає не з теленовин, що відбулося там насправді.
– Термінал – це маленька територія, яка з усіх боків прострілюється по колу ворогом, а у тебе є маленьке місце, щоб заїхати і виїхати, і то тебе постійно криють. У підвалі сепаратисти, зверху теж закидають гранатами. Це не котел, а якась закрита банка, і ти в ній сидиш і стріляєш, поки не прийде кінець. Ми як тільки приїхали, нас завели в штаб, розподілили по постах: хто з ким має стояти, у яку зміну. Режим був такий: дві години на посту, дві – спиш, ще дві години – в режимі очікування. 14 січня по терміналу весь день стріляли два танчики.
Ще до нашої ротації в підвал зайшли «криси», як ми їх називали. Вони були у підвалі, а ми – на першому поверсі. Час від часу з ними перегукувалися. Вони відповідали з кавказьким акцентом: «Украінец, ходи сюда, уши резат буду». Ми їм теж «сюрпризи» підкидали, чули, як вони після вибухів кричали. Нормально їх «покрошили».
Але потім вони почали лізти на дах. І було таке, що навіть доводилося просити наших, щоб «васильками» (міномети 82-го калібру) по них «накидали». По суті, викликали вогонь на себе, щоб їх вибити з даху.
Вночі пройшла чергова ротація: 11 людей виїхали, а приїхало тільки троє. На постах не вистачало людей. Ми стояли вже не по дві години, а по чотири. Потім знайшов місце дві годинки поспати – і знову на пост. Тоді морози до 27 градусів були. З їжі – тільки сухпайок. Я брав гречку, відкривав, ножем ламав крижану кашу на шматочки і розсмоктував. Чаю у терміналі жодного разу не пив. 15 січня десь о шостій ранку почалися масові штурми. Вони з даху стали закидувати нас гранатами, лізли з усіх дірок. Я вийшов на пост близько 10-ї ранку, і тут «прилетіло». Впав на спину, далі вже слабо пам’ятаю. Хлопці мене відтягли, було дуже багато крові. Мені у спину в рану напхали бинтів, заклеїли плівкою, щоб не протікало. Поранення було наскрізне: куля пройшла між спиною і пластиною бронежилета, потім повернула в районі сьомого-восьмого ребра в тіло, прошила легеню і лягла біля серця на аорті. Через прострелену легеню почався пневмоторакс, я задихався. Тоді наш медик з позивним «Псих» (Ігор Зінич рятував бійців у терміналі до останнього, поки 20 січня не загинув під завалами. – Авт.) у районі ключиці пробив мені отвір спеціальною трубкою, щоб зайве повітря виходило з легенів. Завдяки цьому я живу.

Серце зупиняли на вісім хвилин

Федора з аеропорту вивезли тільки о шостій вечора. Тоді з евакуйованих солдатів він був найтяжчим. Сьогодні чоловік спокійно про це говорить, а в ті січневі дні 2015 року справжнє диво зробили лікарі у Дніпрі. Вже потім медики сказали: давали 2% того, що він виживе. Про ті страшні дні розповідає з чужих слів, бо сам нічого не пам’ятає. Каже, що під час операції видалили частину легенів, селезінки, фрагменти ребер. Наступного дня стан погіршився. Через велику крововтрату довелося перелити сім літрів крові.
– У мене зупинилося серце на вісім хвилин. І всі ті вісім хвилин, поки я лежав розрізаний, один лікар качав руками кров із серця, щоб вона поступала в мозок, а інший робив маніпуляції на серці. Я спілкуюся з тим лікарем, він сказав, що мене досі всі пам’ятають, не можуть забути. Думаю, що самі лікарі у той момент не знали, що роблять. Вони там справді професіонали, і мені дуже пощастило.
А через декілька діб чоловік став втрачати зір. Це його дуже налякало.
– Кричав, щоб від усього мене відключали, що сліпим не житиму. Потім виявилося, що це так мозок на крововтрату відреагував. Пізніше все почало відновлюватися.
У ті дні дуже допомогли батьки та дружина, які вже 17 січня були у Дніпрі біля ліжка свого «кіборга».

Сина назвав на честь загиблого друга

Нині Федір Мисюра очолює управління інфраструктури та промисловості Рівненської облдержадміністрації. Він прийшов на заміну чиновників, впійманих на хабарі.
– Ті, хто загинув на Майдані, хто не вернувся з війни на Донбасі, – всі вони хотіли жити в кращій країні, щоб їхні діти жили достойно. Я на своєму місці роблю все залежне, аби це краще завтра хоч на йоту наблизити. Тому в мене в кабінеті – відеокамери, а в кутку – фото хлопців, які не вийшли з аеропорту. Щоб ніхто навіть і подумати не смів щось мені запропонувати.
Федір підходить до свого вівтаря, дивиться на друзів, починає називати їхні імена, прізвища.
– Діма Свідерський, ми з ним разом призивалися, подружилися, йому всього 20 років було, коли… Вадік. Ми їли однією ложкою, спали спина до спини… – голос чоловіка зривається. – Для мене ніхто не забутий. Часто спілкуємося з тими, хто вижив, на хрестини хлопці приїжджали. У мене ж цього року син народився. Дімою назвав, як друга...

Два роки тому впав Донецький аеропорт

242 дні тривала оборона Донецького аеропорту. За незламність духу його захисників вороги назвали «кіборгами». 19-20 січня 2015 року летовище було повністю зруйноване і взяте під контроль бойовиками. Протягом 17-20 січня безпосередньо в аеропорту загинули 50 бійців (ще один – Ігор Броневицький – застрелений у полоні наступного дня). Ще 41 військовослужбовця було вбито впродовж 17-26 січня у боях у районі Авдіївки, шахти «Бутівка», сіл Спартак і Піски, що розташовані неподалік летовища. До кінця січня українським військовим і медикам вдалося евакуювати з ДАПу тіла ще 15 загиблих – десантників 80-ї і 81-ї аеромобільних бригад. У лютому 2015-го сепаратисти дозволили заїжджати в морг Калінінської лікарні Донецька машинам пошукової місії «Евакуація-200». Тоді забрали 10 тіл «кіборгів». На сьогодні лишається невідомою доля чотирьох бійців. Усі зниклі безвісти із 7-ї роти 3-го батальйону 80-ї окремої аеромобільної бригади: львів’яни Олександр Бондар і Валерій Степанишин, Олександр Кравчук із села Аршичин Млинівського району Рівненщини та Юрій Ковальов із села Криничне Маневицького району Волині.
За підрахунками ж військового експерта Олександра Кривоносова, за весь період перебування українських військових у Донецькому аеропорту загинуло понад 200 осіб, а поранено – більше 500.
Наталка СЛЮСАР, м. Рівне
http://visnyk.lutsk.ua/news/ukraine/reg … vne/27142/


Вы здесь » ОФІЦІЙНИЙ ФОРУМ БІЛОЦЕРКІВСЬКОГО МЕДИЧНОГО КОЛЕДЖУ » Книга пам'яті » ЗіНИЧ ІГОР- КІБОРГ, ЗАГИНУВ 20 СІЧНЯ 2015 РОКУ В ДАПу