Ігор загинув під завалами Донецького аеропорт у в останній день оборони від поранення та переломів. До цього встиг врятувати мінімум 50 чоловік. Тому відремонтовану машину волонтери назвали на честь Ігоря Зінича – “Псих”. Тепер швидка виглядає ось так.

Машину відправили на передову 80-й окремій аеромобільній бригаді, інформує Координаційний центр волонтерів Олександрії. В авто завантажили маскувальну сітку, 6 ящиків медикаментів, постільну білизну, спідню білизну, спортивні штани та інвалідний візок для шпиталя, теплі речі, продукти, 3 відра маринованого буряка, салати, варення, макарони, а також робочий одяг для ремонту техніки.


http://novosti.kr.ua/news/v-oleksandri- … -foto.html
http://helparmy.com.ua/?p=1333#more-1333

Майже рік тому, у свій 23-й День народження, сидячи у редакції, тремтячими руками я весь день набирала телефон моргу Слов'янська Донецької області. АТО для мене почалося зі спроб допомогти вбитим горем батькам забрати з Донбасу своїх закатованих до смерті дітей.
Тоді ледве пройшов тиждень з початку офіційного оголошення АТО на Донбасі, і група патріотів, хлопців з Правого сектору, вирушили у Слов'янськ, аби своїми очима побачити що там насправді відбувається. Двоє з них дивом втекли від сепаратистів, двоє загинули. Вічна пам'ять закатованим до смерті, нескореним патріотам України двом Юріям – 18-річному Поправці з Києва та 25-річному Дяковському зі Стрия.
Ще один хлопець з тієї групи потрапив у полон. Мій одноліток, Віталік Ковальчук, пробув у катівні душогубів декілька місяців. Рятувати сина до сепаратистів тоді вирушила його важкохвора мати. За два тижні до звільнення Віталика жінка й сама потрапила в полон. Галину Іванівну й досі не можуть знайти. Восени я готувала публікацію про те, як склалася доля у звільнених військовополонених. Набрала Віталіка, а він зізнався, що хоче поїхати з України, і це наразі його головна мета. Тоді було якось дивно: «Хлопець життям ризикував, скільки часу в полоні пробув у Слов'янську, такий же ж патріот, а тепер…поїхати хоче. Як так?» - наче дорікання майоріло в моїй голові. А дарма. Тепер я знаю: аби хотіти поїхати з України необов'язково треба бути сепаратистом. Достатньо один раз, проте дуже сильно, розчаруватися у своїй державі.
Мені страшно, біль пульсує по всьому тілу, коли задумуюся над тим, скільки насправді ми втратили Героїв. Неназваних. Німих. Покинутих навіть після смерті. А скільки живих Героїв? Які заслуговують на вседержавне визнання? Десятки, сотні, а може й тисячі?
На Новий Рік ми з волотером Штабу Нацспротиву Іваном Звягіним були у селищі Піски, що в парі кілометрів від Донецького аеропорту (ДАП). У ніч проти другого січня по рації хриплуватим, зірваним голосом хтось із самісінького пекла, з терміналу ДАП, передав: «У мене 300, важкий. Потрібна допомога». Ще за кілька хвилин все той же хриплий голос пробурмотів: «Не їдьте, не ризикуйте. У мене вже 200. Вічна пам'ять». Голос належав медику зі львіської 80-ї бригади - 25-річному Ігору Зінічу. Простий фельдшер з Київської області - на війні він врятував десятки бійців. За відчайдушність й постійні відмовляння йти на ротацію, покидати в ДАП своїх побратимів, Ігор отримав позивний Псих. Парамедики, які забирали з терміналу військових, говорять: «Псих робив неможливе. За довгі місяці його перебування в аеропорту не доїхав до лікарні лише один бієць. Щонайменше сотні хлопців Зініч власноруч врятував життя».
Псих загинув, коли сепаратисти у січні підірвали термінал. Пару тижнів тому його нарешті поховали. Поховали і все. Ані слова, ані звістки, ані, бодай, сухого запису на папері. Чінуші і генерали вирішили пройти повз Героя і його внесок у наші з вами волю і гідність. «Нашей стране и ее *лядскому руководству Герои не нужны, а Игорь для нас и без решений сверху Герой: он пацанов на руках переносил, сам получал ранения и ни шагу, ни миллиметра на отступал назад», - говорять про Зініча його товариші. А між ними ходить малесенька парамедик з величезним сердцем – киянка Оля Башей з позивним Кроха. Оля на війні з літа: вона покинула роботу помічника нотаріуса і ризикувала життям, без сну і вихідних, вивозячі поранених хлопців з передової. Кроха часто забирала бійців із пекла в ДАП, де життя їм рятував Псих. Після смерті 25-річного Зініча, Башей усіляко намагалася привернути увагу до Ігора, сподівалася, держава не забуде хлопця, відзначить ще одного свого сина, Героя України. А держава мовчала. Мовчить і досі.

- написала мені нещодавно Кроха.
Я читала її повідомлення у Фейсбуці, і думала: «Боже мій, що ж це? Як це? Патріоти починають розчаровуватися у своїй державі? Так не можна. Так не можна виграти війну».
Навряд чи моя скромна персона зацікавить когось «згори». Але я вірю у теорію шести рукостискань, тому: пане президент, головнокомандувач Збройних сил України, знайте: фраза «Господин президент, это п*здец» з відомого відео, - це найдобріше, що я хочу вам зараз сказати. Ні ви, ні я, ні, тим паче, наша країна, не маємо права у ці важкі часи втрачати справжніх патріотів. Не маємо права дозволяти їм ще більше розчаровуватися. І, якщо живі хлопці от-от повернуться з передової і ще матимуть змогу запитати у вас, де їх обіцяні пільги та виплати, то за мертвих, будьте певні, скаже розгніваний народ України.
http://vesti-ukr.com/blogs/olgaomel/440 … haruvannja

http://www.rokitne-rda.gov.ua/index.php … radu230315

Захід розпочався традиційно для нашого неспокійного часу – із звучання  Гімну України. Керівники району висловили співчуття та щиру вдячність батькам загиблого, який віддав своє життя за Україну.
Під час мітингу присутні вшанували загиблих  воїнів в антитерористичної операції хвилиною мовчання.
В церемонії відкриття Дошки взяли участь керівники району, керівники структурних підрозділів райдержадміністрації, керівники підприємств та установ району, місцеві засоби масової інформації.   
http://kor.gov.ua/node/11836