Хочеться щось написати, розказати, тим більше обіцяв. Ловлю себе на думці, що не знаю з чого почати. Якщо по порядку, то після Констахи було Опитне. Де теж доводилось переживати досить важкі моменти. Але не можу. В голові тільки одні спогади, одні дати, одні й тіж обличчя, прізвища, позивні...
13 січня, ранок. Змінився з посту , трішки поспав і тут команда збиратись тим хто погодився чи зголосився поїхати на підсилення 7-й роті. Забиваєм рюкзаки тільки самим необхідним. Запасний комплект "термухи", шкарпетки, "трусняк". Трішки хавки, грілки,бензин, ватні штани та бушлат. Хлопці на спіх перехилили по 50 на коня, біля машини коротка молитва та прощання. Все по правильному, скупі чоловічі сльози, пробачення, побажання. Грузимось в "шишигу" та рулим у напрямку Водяного. Іхати недалеко тому не встигли ні замерзнути ні втомитись. Розвантажились, хлопці з 1го взводу зустріли радо. Показали наші апартаменти. Чи то дача, чи то хата якоїсь мііцейської шишки. Сауна, басейн, більярд. Звісно що нічого не працює бо електрики немає. Притяшнули генератор, поставили обігрівачі і вже хоч та якийсь натяк на комфорт є. Команда на шикування біля штабу. Любить наш Гламурний різні промови та виніс мозку. Остання пропозиція вийти зі строю хто не бажає, боїться та інше бла-бла-бла... Звісно ніхто не вийшов, всі "кіборгами" захотіли стати. Коротше варіантів купа, аж два. Або ідем через "блоки" сєпарів з мінімумом бк,це за дня. Або прориваємось по бойовому, загружені під зав"язку, але по темному. Тенденція така, що світить нам другий варіант. Страшно блін. Досить часто техніку кромсають ще по дорозі, дуже вже нехочеться згоріти в "мотолизі". Розійшлись по "располагах" та ждем команди. Несподівано через кілька годин поступає команда всім готуватись до виїзду. Та що тут, ми й так всі зібрані, всі вдавано спокійні. Поспішні дзвінки додому, фото і тд. Але у дві мотолиги поспішно загрузили розвідку та нашого ротного. Їх посилають на диспетчерську вишку. Їхати по дню, коли броню МТЛБ навіть 7,62 прошиває? Значить ситуація дійсно напряжна. Тривожне очікування але за пів години приходить звістка,дібрались. Фуф, Слава Богу! Розходимось по покинутих хатах збирати мішки, адже вони дуже потрібні для укріплень в терміналі та на вишці. Вже пізніш дізнаємось ,що вишку танк завалив, безперешкодно довбаючи по ній з близької відстані. На щастя здається обійшлось без двохсотих. Вечоріє, сяк так перекусивши ідем передрімнути. Скоріш за все виїзд буде десь під ранок. Піднявся на другий поверх, піймав мережу, кілька скупих слів дружині, мамі, малишні, стараюсь приховати хвилювання, заспокоїти. Та удавати з себе пофігіста складно. Мені важко уявити, що вони там пережили.
Сон не йде , але якось так вдалось задрімати. Заходить ком 2-го взводу, одягаємось, автомат,"гранік" та важко перевалюючись іду до "ласточки". Не втрачаю часу та першим завалюсь в десант. В касці, броніку з автоматом та мухою це не так просто. Під ноги ящики з патронами, закидаєм воду, гранатомети. З горем пополам набивається вісім чоловік. Приходить думка, що в разі чого не встигну вибратись звідси. Рушаємо. Хтось хреститься ,хтось шепоче молитву. На війні атеїстів мало, принаймі я не зустрічав. Всі ми герої коли впевнені у власній безпеці чи силі. Проїхавши сотню метрів "мотолига" зупиняється. Відкриваються двері і нам підсажують ще двох пацанів. Підсажують це голосно сказано. Впихають, заштовхують, трамбують. Хлопці лежать на наших ногах. Виявляється один тягач не завівся. Хтось залишився а їм випала "честь" їхати. Рушили і понеслись. Гуркіт такий ,що не чути як б"є наша арта, прикриваючи наш підхід. Чути тільки як іноді стукочуть кулі по броні. Зупиняємось, хтось дає команду вигружатись. Відчиняємо двері тільки пару чоловік встигло покинути десант, як виявилось що ми ще не на місці, ми тільки на старті перед самою важкою ділянкою. Поспіхом залітаєм назад, мат перемат. Стартуємо , летиму, через гуркіт двигуна таки прориваються звуки вибухів. Тількиб не згоріти, тільки не згоріти. КСкільки ми їхали, навіть незнаю, зупинка, задній хід і команда на вигрузку. ВІдчинямо двері, фуф ми на місці. Швидко викидаємо вантаж, темнота , зкидаємо ящики з броні, берем свої рюкзаки та тримаючи один за одного, гуськом плетемось в напрямку нашого нового житла. Темнота всередині терміналу, хоч око виколи. Заходим в двері завішені покривалом , щоб світло не пробивалось. Самі двері з "диренью" від пострілу РПГ. Всередині напів морок, ящики,рюкзаки,під стінами матраси,каримати і вповалку сплять хлопці. Біля дальньої стіни стіл, кілька стільців, буржуйка на якій в каструлі тане лід. Воду нам доставляють в такому вигляді. Розбивають на пости, мені дістається з романтичною назвою Ромео. Є ще Кондор, Позитив, Джульєтта, Четвертий та Перший. Кілька годин до своєї зміни можу поспати. Броню не знімаю, заповзаю між кимось, розштовхуючи , накриваюсь з головою і на диво засинаю.
Сон перервався вибухами. Один, другий... десяти. Питаюсь, що за фігня. Хлопці що сидять тут вже не перший тиждень, кажуть , що третій день це фігачить танчік сєпарський. Валить стіни з південної сторони. Напрягає реально. Не зрозуміло чому мовчить арта. Невже повториться історія з вишкою, по якій танк безнаказано висаджував весь БК, поки не завалив. Сєпари хитрі, валять здалека, під постріл з РПГ не підставляються. Шукаю своїх нових товаришів по зміні. Все на мені, виходим на пост. Пост розташований на першому поверсі. Сектори в сторону Старого терміналу та градусів 30-40 північніш та південніш. Барикада з мішків з піском та будівельним сміттям. Залишки якогось устаткування та купи мотлоху. Пост три чоловіка наших з 80ки. Та на пів метра вперед пост, двоє хлопців з 74ї здається. Так звана "калітка". На 9 годин від основного напрямку дверний пройом, за яким так званий рукав, до якого колись підрулював літак. За ним потрібно приглядувати. Входимо в курс справи. Ще недавно це був один з найважчих постів. Між нами та сепарами в старому терміналі, практично нічого не було. Колона біля якої наш пост вся покоцана слідами від пострілів з РПГ. Пацану з 8ї роти, тут руку відірвало та лице розворотило, правда завдяки нашому Психу вижив. 12 годин протримав його до евакуації. Тепер між нами завал під самий потолок. Їхній танчік попрацював. Обвалив перекриття і тепер між нами барикада, яка захищає нас від прямого вогню. Але не розслабишся. На завали можуть забратися терори і це треба швидко просікати. З підвалу доносяться викрики з кавказьким акцентом та періодично постріли. Які на в принципі не приносять шкоди. Виявляється що ті ідіоти потихеньку розмінували підвал, та зайшли туди. А коли танчик вальнув перкриття, то їхній вхід завалило. І тепер вони мусять там сидіти та кошмарити нас. Хоч як пізніше виявилось, це була жорстока помилка. Вхід-вихід вони мали. У відповідь на їхні погрози вступити з нами в протиприродній статевий акт,ми через ліфтову шахту закидуєм їм подарунки у вигляді РГДшок з примотаним ВОГом. Мати-прокльони. На якийсь час затихають, а потім все по колу. Не пристойні пропозиції ми їм гранату. Короч нескучно. Відстояли своїх дві години і ідемо спати. Знов когось розштовхав, але вже на іншому місці. Заставляю себе заснути. Головне поки є можливість, потрібно відновлювати сили. Періодично виїздить танк і фігачить-фігачить. Артилерія або мовчить або відкриває вогонь надто пізно. Наступає темнота. Активні дії припиняються. Ніч минає відносно спокійно. Вночі прилітає "мотолига", когось забирає , когось відвозить. Блін мені тут ,ще два тижні сидіти до ротації. Це мінімум. Перспетивка та ще. Проглядаєм периметр в теплуху. Нічого особливого. Стіряєм мінімум. Щоб не палити позиції. Періодично обмінюємось любязностями з "щурами". Нарешті моя черга спати. Четверта година ранку, іду спати. На пост у 8м. Натягую мішок на голову та ноги. Кручусь та поволі засинаю. Тільки розвиднілось починається веселуха. Стрілкотня, РПГ працює. Поки що команди на пости немає. Тягну час. Врешті розубивши залишки сну, беру автомат та й гребу на пост. Народу там вистачає. Тому поки до своєї зміни повертаюсь. Нашкріб води в каструлі. Попив сам, заніс пацанам. Приходить Веселий, ком 7ї роти. Він зараз головний тут. Просить сходити на 4й пост, і подивитись чи можна там поставити АГС. А то зі сторони готелю через отвори які зробив танчік, звідти працює РПГ. Іду, видивляюсь. Та нажаль, установити то його ще можна, але прицільно вести вогонь зась. Мішають звисаючі обривки комунікацій, та різний хлам. На посту хлопці на примусі розігріли сухпай, пропонують. Запихую в себе кілька ложок, більш чомусь не лізе. На посту тут чергує Федя,мій давній друг,та одноклубник по Рівненському АСК, та ще кілька хлопці з нашої роти. Федя прийшов в бат раніш за мене, та раніш він служив в ГАБі, а я зманив його до нас в роту. Перекинувшись кількома словами гребу на свій пост. Обстановка накаляється. Починають працювати плотно зі стрілкотні та скоріше всього з ДШК. Рикошети такі, що мама не горюй. Бачу, що з четвертого когось понесли. Але особливо не задумуюсь, хто там. Наш по любому. В нас тут теж жарко.Мій сектор тепер в сторону готелю, звідки працює гранік. Паскуди з вікон не висовуються, стріляють з глибини приміщення. Періодично відпрацьовуєм по вікнах, підстрелити хто зна чи підстрелиш, та прицільно вже їм вистрілити важче. Підсуваюсь ближче до барикади. Вістріляв ріжок, забиваю знову. Дарма що ще маю дев"ять. Поряд зі мною Дімон , наш кулеметник,з Володимира родом. Перекидаємось кількома словами, коментуємо ситуацію. Нерозуміємо чому по готелю ні арта ні міномети не працюють. Прямо перед нами яскравий спалах, вибух і хвиля підкидає та синхронно,кувирком через голову летимо назад. Піднімаюсь, дивлюсь на себе на Дімона, живі та не ушкоджені. Барикада прийняла на себе осколки. На землі поряд кричить та пробує піднятись мужичок з 7ї роти. Навалюємось на нього , забираєм автомат , гранати. Контузія жорстка.Кричить що в нього горить голова, лийте воду просить. Притиснувши до землі гладжу по голові і намагаюсь заспокоїти. Тільки вогонь хоч трішки вщухає, піднімаємось та ведем його в розполагу. Завели посадили. На столі на животі лежить хтось знайомий. Підходжу, бачу що Федя, без свідомості. Питаю що з ним? Кажуть куля, але жити буде.Розумію ,що скоріше всього мене просто заспокоюють. Виходжу на пост, по дорозі вмикаю телефон. Дзвоню мамі, прошу щоб молилась за Федю, бо важке поранення. Запевнивши що в мене все добре, повертаюсь на пост. Бій не вщухає цілий день, просто плотність вогню міняється. Який сон, чи їжа. Не до того. Через кілька годин заходжу і бачу що Федя при свідомості. Підходжу, щось говорю, заспокоюю, кажу що ми з ним ще пострибаєм на аеро. Все як у паскудному голівудському бойовику. Просить якщо його евакуюють забрати деякі його речі. Але на останок каже що скоріше всього це кінець... Потискаю руку, розвертаюсь та заціпивши зуби іду. Мимоволі котяться сльози. Іду на пост. Темніє. Бій вщухає. З темнотою прилітає спасіння у вигляді "ласточки". Завантажили поранених та вбитих. Все це без моєї участі. Ми на постах створюєм шум. За сьогодні в нас двоє вбитих. Правда нікого з нашого бата. Та хіба це має значення. Одному трішки за двадцять. За день втратили головне. Нас вибили з верхніх поверхів. Ми затиснуті на першому поверсі. Все частіше приходить думка, що якщо нас звідси невиведуть то нам кірдик. Або принамі почнеться масований штурм прилягаючої території навколо терміналу. З бронею до нас прибув нач штаба нашого бату. Це вселяє деяку впевненість, що нас не кинуть напризволяще. Ця думка заспокоює.
В принципі ніч минула відносно спокійно. Ну там стрілкотня і тд. Я чесно навіть непам"ятаю що там і як було. Спав хтось чи ні. Якось цей період випадає із пам"яті. Пам"ятающо звечора запримітили кілька не великих отворів в стелі з тилу нашого посту. Вони непокоїли тому періодично а це через хвили 3-5 ми проглядали свій сектор в тепловізор, ну і туди звісно поглядували. Окрема мова за тепловізори. Всі вони куплені волонтерами а це мінімум від 50 000 грн. Доречі один волонтер, розповів, що на фірмі де він замовляв, одночасно купували представники "Рошену". Але не по штучно, а зразу 30 шт. Ну це не реклама, а так невеликий фактик.
Коротше ніч пройшла відносно спокійно. Ну принаймі без втрат з нашого боку. На ранок ситуація виглядала так. Ми затиснуті на першому поверсі нового терміналу. Наші тримали вишку та пожежну частину, вірніш її руїни. На світанку всі по своїх постах. Періодично задовбую Психа питаннями чи буде жити Федя. Як виявилось від мене все таки приховали той факт, що поранення у нього дуже важке. Дзвонить його дружина але їй ситуацію прояснити неможу , саму невідомості ,щодо його стану. Як потім виявилось, йому видалили частину печінки, частину легкого та селезінку. Була зупинка серця на 8 хвили, влили близько 10 літрів крові. Вижив тільки завдяки Богу. На посту починається жара. Знову працює стрілецька зброя та РПГ. Ми не мовчимо, відпрацьовуємо по готелю звідки летять нам подарунки. Б"ю одиночними, патронів в достатку, але так прицільніш. Несподівано десь за руїнами внутрішньої стіни терміналу на висоті другого поверху, промайнув силует. Спалив світлий фон стіни. Беру це місце на приціл. З"являється силует, два постріли, силует зникає. Попав не попав, хто його знає. Але більше ніхто не показувався. Так як і ми боялись через отвір у стелі летить перша граната. Нікого не зачепило, всі на стрьомі але розвернути барикаду і в цю сторону не встигаєм. Друга граната і вилицю і біля виска обпалює біль. Пробую рукою на руці кров. Розумію що нічого страшного, але обережно пробираюсь в напрямку штабу. Псих обдивився , обробив, під пальцями прощупується осколок. Заліпив пластирем. Віддихався та іду назад. Хлопці на посту співчувають та трішки заздрять, адже мені світить евакуація при нагоді. На посту на чоловік 8. З подивом кілька раз зустрічаюсь поглядом з одним з нашої роти. Здоровий мужик, з тих хто рвався їхати тільки з боєм, ніяких сепарських блокпостів. А тут сидить в куточку за барикадою. Пацани огризаються з РПГ,хтось прикриває вихід гранатометника на позицію.Хтось прострілює по отворах в стелі. Нерозумію, але задумуватись над цим фактом нема часу. Потім я проаналізував і дійшов висновку. Там ми всі підійшли до певного порогу. За яким ти або не думаючи про те, що свистять кулі, лунають вибухи встаєш і робиш свою роботу, або ти залишаєшся перед порогом. Але це параліч, це постійно сверлить думка, що кожен постріл, кожен вибух буде останнім. Поскільки на посту досить багато хлопців пробуєм розвернути барикаду так, щоб мати прикриття від гранат які летять згори. Відходжу трішки далі від барикади і беру один з отворів в стелі на приціл. Стріляю так щоб куля в отвір увійшла рикошетом. Та сепари діють дуже грамотно. Під вогонь не лізуть. Небачу але чую як на землю в метрах 3х щось падає. Кидаюсь на землю як учили, ногами в сторону ймовірного вибуху, закриваю потилицю руками. Вибух і дупу та ліву ногу в стегні знову обпікає облем. Зриваюсь і підстрибуючи наче мені сіллю нашпигували в дупу, гребу в напрямку медика. Поряд з ним працює капелан, молодий пацан з Києва. Знімаю штани, обдивились. Знову дрібні осколки, обробили, замотувати нема сенсу всеодно злізе пов"язка. Посидів кілька хвилин та йду у напрямку посту. Тепер й куди обережніш. Вогонь ведем тільки з укриття. Та поряд з нами кілька пацанів чи то з 74ї чи 93ї. Один здоровенний мужик. видно що стріляний воїн. Особливо не ховається, броня розстібнута, без каски. Ведем вогонб на ураження та на випередження фактично у всі напрямки. Обложили конкретно. Особливо дістається посту що біля штабу . В стіну що розділяє перший поверх, періодичн прилітають постріли з РПГ. Одним з таких пострілів ранить мужичка з нашої роти. Бронік як їжак в осколках, каска в труху. Ноги в осколках та рука. Реально всі думали що двохсотий. Сиджу за барикадою та пострілюю. Всі щось роблять, кудись стріляють. Мужичок що в розстібнутому броніку стоїть поряд у весь ріст. Мить і він падає на ящики з гранатами. Хапаю за одяг та стягую вниз до себе за барикаду. Та помічаю як з невеликої дірочки над правою бровою фонтанчиком виливається кров. Зі всього видно що поранення не сумісне з життям. Пробую нащупати пульс. Не відчуваю. Намагаюсь закрити йому очі. Але періодично пробиваються якісь хрипи. Ще з одним товаришем зачіпляєм евакуаційною стропою, все щось не виходить зачепити, все вилетіло з голови те чого нас вчили на курсах. Врешті зачепивши тягнем через весь термінал в сторону штабу. Кілька раз змушені присідати через високу щільність вогню. Покликали Психа. Каже що живий , заносим в штаб. Спотикаюсь падаю, одяг з тіла пораненого сповзає, мужик реально здоровий і важкий. Кладемо на стіл і передаєм його докові. Обезсилений падаю на купу матраців, чую крик та матюки на свою адресу. В темряві не помічаю поранених які лежать під стіною.Бачу що боєць який лежить під стіною, Рома з нашої роти. Це йоиу дісталось від РПГ в ноги та руки. Вибачаюсь, щось говорю, намагаюсь підтримати. Залишаюсь на якийсь час в штабі. Поряд на дивані прямо на підлогу вивертає контуженого пацана з розвідвзводу. Рома просить послабити жгут, док дозволяє. Находжу йому документи,телефон укутую термоодіялом та віддихавшись перебіжками вирушаю на пост. Там жарко та й людей забагато. Займаю позицію за колоною в метрах 10 від поста та пострілюю туди звідки може прилетіти. Іноді підходжу до поста поповнити боєзапас. Не сподівано замість гранат на підлогу падають димовухи. Спочатку подумали, що це звичайні армійські дими особливо не непокоїмось. Тільки хмара досягає нас розуміємо , що не все так просто. Очі починають заливати сльози, горло та легені здавлює спазм. Кашель такий що здається легені вилетять зараз. Перше що приходить в голову потрібна волога тряпка. Стараючись триматись якомога нижче, здираю з голови шапку та притискаю її до обличчя. Вже мало що розуміючи від задухи спотикаючись бредем з кількома хлопцями в сторону першого посту. Там купа тіл які корчаться на землі від кашлю. Знесилений падаю сам. Скільки часу пройшло не знаю. Трішки оговтавшись іду в штаб, думав там легше. Та там газ навіть не витягується протягами. Хтось пропонує вологу серветку. Притискаю, наче легше. Гарна ідея.Знахаджу в рюкзаку пачку своїх та кладу в підсумок.Під час газової атаки вогонь наче вщухає. Відсилаю мамі СМС, "моліться бо травлять газами". Газові атаки змінюються пострілами, вибухами. Займаю позицію під стіною. В багатьох вже перегрілись та клинять автомати від інтенсивного вогню. Мій поки стріляє. Охочих стріляти досить. Сідаю і тупо кілька годин забиваю ріжки. Мені пустий я повний і так без перестанку. Іноді відкладаю цю роботу і стріляю. Нога в бедрі ниє , але стараюсь не звертати уваги. Розумію, що все іде до кінця і від думки про сім"ю здавлює горло, навертаються сльози. Так і сиджу, сльоза збіжить , забиваю магазин, стріляю. Це не істерика чи якась паніка. Просто жаль сім"ю і не зрозуміло ,що ми там обороняєм. Хіба що самих себе.
пс. Допишу завтра. Бо це самий довгий день в моєму житті. Та й взагалі ці кілька днів злились в один суцільний день.
От є такий цікавий момент. Коли ми побадаєм в скрутну та безвихідну ситуацію, то схильні молитись, а коли вибираємось то часто схиляємось до думки , що нам пощастило, фарт і тд. Момент коли нас почали травити газами, був один із найстрашніших. На губах "Боже поможи, Боже спаси"! І не тільки у мене. І не сподівано десь звідкись на першому поверсі з"явився вітерець, який зносив газову хмару в бік звідки стріляли терористи. Цей факт, вже в госпіталі обговорювали з хлопцями і всі як один стерджували, що Бог був з нами. Під кінець дня поранених змушені були винести з кімнатки штабу, на "пятачок", на якому ми скупчилсь. Під ногами лежали вбиті , поруч поранені. Стемніло і бій вщух. Періодично залітали РПГ, летіли гранати. Ми почали чекати на евакуацію. В першу чергу звісно важкі поранені та вбиті. Звісно всі сподівались ,що евакуюють всіх. Сенсу тримати термінал в таких умовах немає. Ворог у підвалі та на верхніх поверхах. Все йде до того, що нас методично виб"ють. Вже на той момент існувала загроза підриву першого з підвалу. Я не знаю від кого залежало рішення про вивід солдат звідти, але такого рішення ніхто не прийняв. По телевізору браво рапортували про те що до нас іде підкріплення і бла-бла-бла. Всі в очікуванні, що буде далі. Всі потомлені, не виспані, голодні. Несподівано згадую що у рюкзаку в мене лежить НЗ, у вигляді палки ковбаси, двох плиток чорного шоколаду, та двох пакетів згущонки. Розношу це бажаючим, але не всім ці делікатеси лізуть в рот. Настрій дещо покращується коли я дістаю фляжку з армянським коньяком, який мені подарував місцевий житель у Константинівці. Пригодився. По ковточку і по грудях розливається тепло. Хвилини затишшя за секунди змінювались раптовими спалахами активності бойовиків. Щоб утруднити нам евакуацію в хід ішли різні запалювальні суміші які вони закидали через отвори в стелі. В деякі моменти, щоб збити їхній войовничий запал, змушені викликати вогонь артилерії на себе. В такі моменти хочеться злитись із землею. На жаль чомусь артилерія досить не прицільно працює. Залпи лягають або перед нами, один снаряд б"є десь під фундамент стіни за якою ми лежимо. В приміщення залітають вогняні осколки, заповнюється димом та стогоном поранених. Правда кілька снарядів всеж влітають на верхні поверхи, активність терорів знижується. Знову затишшя. І так кілька раз. В кого є можливість пробують зв"язатись з журналістами та різними впливовими знайоми, щоб якось вплинути на ситуацію. Десь біля першої ночі дзвоню одному знайомому полкану в командуванні ВДВ. Обіцяє зв"язатись з комбатом і передзвонити. Передзвонює і обнадіює , що до нас скоро прийдуть коробочки у вигляді МТЛБ. Намагаюсь пояснити те, що всім вже стало зрозуміло тут. Що без нормального прикриття, без роботи крупніших калібрів по верхніх поверхах, техну можуть спалити. Запевняє ,що все буде добре. Підлітає дві мотолиги. Одна на звичне місце де завжди вивантажувались з північного боку, північно західного кути нового терміналу. Інша із західного кута, її ми якраз і пізно побачили. З першої тільки встиг вивантажитись десант як від прімого пострілу з РПГ у двигун вона спалахує. Витягують з важкими пораненнями мехвода. Інша мотолига стартує пустою. В неї через щільний вогонь не завантажили жодного пораненого. Картина феєрична, техніка горить, стогін поранених... Це важко передати. Ще раз набираю полкана, дякую йому за допомогу у відповідь чую патріотичну лабуду, про ні п"яді землі, ні кроку назад і тд. Побажав йому удачі і вимикнув телефон. Ліг під стіною і впав у якесь забуття. Не хочеться нічого. До свідомості мене повернули команди, викрики офіцера з 90 бату який ще з кількома хлопцями прибув на "мотолизі", що згоріла. Вставайте б..ь, щось робіть інакше на всім жопа, всі тут ляжуть. Неймовірним зусиллям волі заставляю себе піднятись, спотикаючись бреду до купи рюкзаків, знаходжу свій щось дістаю і кидаю його на барикаду. Всеодно непотрібен вже буде. По команді ,всі хто може тримати зброю, шикуються. Набирається до двох десятків, приблизно. Кожному виділяється сектор, на якому ми повинні облаштувати барикаду з ящиків з патронами, та з різного будівельного сміття. Переборюючи втому тягаєм ящики, попереду ставим сітки, щоб зменшити вірогідність залітання гранат та РПГ в барикаду. Трішки облаштувались. Можна і перепочити. Офіцер з 90 бату вселяє нам надію і бажання щось робити.За барикадою від спалахує різне сміття, починають рватись розкидані боєприпаси, патрони, феєрверк мені тепер вже не цікаво буде дивитись. Надивився на все подальше життя. З тривогою очікуєм ранку. На світанку виродки обов"язково нас спробують добити. Та всеж ми надіємось на підмогу. На диво на світанку бій не відновлюється, це добре. Стоїмо по дві години. Намагаємось якось облаштуватись. Десь розігріти якусь консерву, підігріти води щоб зробити кави. Їсти особливо не хочеться , але треба. Зробивши кави в пластикові стаканчики розношу нашим пораненим. Від кількох ковтків чогось гаряченького не відмовляються,дякують. Пізніш виявляється причина несподіваного затишшя. Тимчасова перемир"я, ідуть перемовини за те ,щоб у супроводі ОБСЄ вивезти поранених. Знову з"являється примарна надія. Всі надіються, що домовляться. Ми ж дозволяли їм своїх 200х та 300х забирати. Перемир"я має закінчитись о 12й дня. Чекаєм.
Нажаль наші сподівання не виправдовуються. По радіостанції передають, що переговорщики ні про що не домовились. Незнаю чи правда чи ні. Що начебто Моторола дав добро, на вивіз поранених, а Гіві сказав, що з терміналу взагалі нікого живими не випустять. Остання надія рухнула. Тепер вже кожен зрозумів, що це все. Як завжди, наше командування буде довго радитись а тим часом, нас переб"ють. Змирившись з цією думкою на диво стало якось легше. Знайшов укромне місце і вперше за довгий час перебування тут сходив в туалет. Дістав вологих серветок, вмився, привів себе в порядок. Прокинувався вовчий апетит. Роздерибанивши сухпай, дістав звідти баночку печіночного паштету. Ще досі відчуваю цей смак в роті. Галети і паштет. Аж слинка біжить. Запив водою. Частина особового складу стала чистити зброю, часта чергує на позиціях. З хлопцями нагріли води на спиртівці, рознесли пораненим кави. Про сім"ю старався не думати, нехотілось знову розстроюватись, не хотілось щоб в душі знову оселилась марна надія. В наступні дні я постійно гнав від себе думку, про те що можливо вдасться якось вижити. Постійно говорив собі, я не повернусь, навіть не думай про це. Все забудь і тд. Сім"ї відсилав смс;"Живий, якщо щось зміниться, дам знати" а якихось емоцій старався не вкладати. Коротше всі гтувались до останнього штурму. Когось це гнітило, в комусь прокинулась якась відвага приречення. Кожен по різному відреагував на цю ситуацію. Близько 14ї години, не очікувано навколо аеропорта розпочався двіж. Почала працювати арта та міномети. Невже таки до нас прориваються, невже не залишили? Як виявилось таки так. Видно що почали штурмувати монастир який знаходиться західніш терміналу та й на Спартаку стрілянина. Але нажаль штурмові групи які працювали в напрямку монастиря попали перед перехресний вогонь і тому числі і з верхніх поверхів терміналу. Ми сидимо на першому поверсі, зажаті як щурі і чуємо як над нами по наших товаришах працює ДШК, вилітають РПГ. А ми сидимо і нічим не можем допомогти.З командиром з 90 бату з позивним Сєвєр, нашим Італьянцем та кількома активними бійцями всерйоз обговорюєм різні варіанти. Всім зрозуміло, що наступний нормальний штурм буде для нас скоріше всього останнім. Поскільки всі сходинкові марші заміновані , або укріплені і під вогнем терорів, то була пропозиція штурмувати через отвори в підлозі третього поверху. Тихенько підставити драбину , закидати гранатами та ломанутись на штурм. Тут всеодно всі поляжем, а так буде шанс розширити контрольовану нами територію. Але нажаль це потрібно було робити до темноти, часу не вистачає. Та й відчайдухів які підуть на цей штурм замало. На обличчях бійців втома, приречення, злість. Всім хочеться жити. Штурм навколо аееропорту припиняється, як потім виявилось наші змушені були відійти із втратами, через не злагорджене командування, яке не змогло налагодити взаємодію між підрозділами. Сутеніє, активні дії припиняються. Знову по черзі на пости. Що 3-5 хв дивимось в теплуху. Якийсь рух, підозріла теплова пляма. Один через тепловізор корегує вогонь інший стріляє. Все просто. Сліди від попадань в стіну теж світяться теплом, а корегувальник командує нижче-вище. Стріляємо тільки одиночними. Та більша половина ночі минає спокійно. Непам"ятаю в якій годині , поступає команда , що має прийти "мотолига" на евакуацію поранених. Готуємось.Підходжу до Юри Кушіра. Він ще вчора отримав важке поранення в голову. Хоч не було калюжі крові, просто велика гуля на голові і трохи крові. Перев"язали, медик каже, що жити буде. Сьогодні він вже навіть не ворушиться. Живий чи ні незнаю. Псих схиляється перед ним на коліна, запитує чи Юра його чує. Той кліпає очима, значить живий. Розумію ,що мені евакуація не світить, надто багато важких і дуже важких поранених. Готуюсь іти грузити поранених. Темрява,хоч око виколи. Ідеш півкроками, прощупуючи ногою , що попереду, щоб не наступити на вбитого чи пораненого. Працює артилерія прикриваючи під"їзд транспорту, зза рукава вилітає броня, різкий розворот підлітає до стіни, через вікно в якій ми виносили поранених та вигружали БК. Частина викидає воду, БК, ми всередині ждему команди на погрузку поранених та вбитих. Кілька бійців висуваються за периметр терміналу, що прикрити вогнем. Секунди і скинули БК. Кілька бійців з 93ї домовляються ,що поїдуть на броні. Виїхати з аеропорта наказ їхнього комбата. Нам же такого наказу ніхто не давав. Команда і спотикаючись тягнемо важких до "мотолиги", легкі ідуть самотужки. Мат, сварка, хтось-когось придушив. Хлопчина якого ми несли матюкається і кричить коли ми його перетягуєм через підвіконня. Кажу йому та пофіг на твої ноги, зате живим залишишся. Закинули, повертаюсь дивлюсь,ще одного несуть, без свідомості, в німецькому камуфляжі. Схоже Рома з нашої роти. Допомагаю закинути всередину. Команда вантажити вбитих на броню. Повертаємось. Мені дістається нести мужичка, якого позавчора вбило на очах. Важко, ледь перетягнули через підвіконня, починається стрілянина, наші прикривають. Сил щоб підняти його на броню, вже не вистачає. Кричу "пацани поможіть, бо не втримаєм. Піднімаємо вище, в ніздрі гостро б"є запах з середини вже давно мертвого тіла. Піднімаємо ,хлопці на броні підхоплюють і все можна відходити. Вогонь щільнішає. З Сєвєром удвох зачиняєм двері в десант та кидаємось до вікна. Кувирком через підвіконня, синхронно перекидаєм свої тіла і ми всередині. Оглядаюсь мотолига стартує та на секунди застрягає в купі якогось мотлоху. Цього може бути достатньо для влучного пострілу з РПГ. Шепочу боже врятуй пацанів. Машина зривається і зникає в темряві. Повертаюсь в кімнату. Бачу Сєвєра який лежить на землі, над ним Псих. Питаюсь ,що таке? Відповідає ,що куля увійшла в бедро. Допомагаю перев"язати. Відвідує думка, що він був праворуч від мене коли йому прийшла куля в праву ногу. Цілком можливо, що вона могла бути і моєю.
Ніч знову проходить відносно спокійно. Наше спальне місце поряд з постом, можна сказати прямо на посту. Поряд чергові можуть вести вогонь, кидати у підвал гранати, а ти дрихнеш. Сєпари прямо під нами. Знову щось кричать, щось там погрожують. Коли вже сильно нагліють, граната в руку, висмикуєш кільце, рука розжимається, вілітає чека , кидок, вибух і матюки у відповідь.
Найважчих поранених евакуювали. Кілька легких в тій машині теж виїхали, але я неможу їх за це осуджувати. Всі розуміють до чого це все йде і всім хочеться жити. Хочеться вірити, що завтра за нами знову прийде броня і нас вивезуть. Але ми собі забороняєм в серйоз про це думати. Настає ранок. Всі оживають. Можна запалити спиртівку, підігріти для себе та товаришів щось перехопити. Пройшовшись по нашому закутку, помічаю пораненого Сєвера. Він в основному на раціїї, командують Рахман та Іванич. З подивом помічаю ще одного лежачого, це Рома з нашої роти. Розумію ,що вчора я помилився і грузили ми не його. А я був певний ,що він вже в безпеці. Важко але стараюсь його підбадьорити, приношу каву, в носки закидаю грілки. На сьогодні він наш самий важкий. Дай щоб вночі дали команду ми навіть з цим вантажем могли би і пішки вийти. Періодично сепари, щоб ми не розслаблялись, обстрілюють нас, кидають гранати та пускають газ. Якщо газова граната в зоні , що по ній можна вистрілити, ми її розстрілюєм. Якщо ні то готуємось до газів. На всіх нас 5-6 протигазів. Але вони тільки на тих постах які крайні до противника. Перед цим прошвирнулись та познаходили ще фільтрів на ці протигази, на деяких їх не було. Інші змушені рятуватись вологими серветками. Ми на постах. Завели генератор, є змога підзарядити тепловізори,рації,телефони. Перед входом до нашого закутка зі сторони злітної смуги стоїть спалена "мотолига". На ній зверху кілька ящиків з БК. Кілька раз вночі було мотався в середину,закінчилась вода. А там була, її не встигли вивантажити. Тихенько підкрадаєшся, пробрався всередину, намацав кілька бутлів і так само тих вибираєшся. А от до БК лізти лячно. Там на раз можна отримати кулю. Та той БК нас напрягає. Сепари вже пробували розстрілювати ящики з патронами, та великої пожежі вони не викликали. Просто в МТЛБсі ,ще не вибухнули тоді баки. Вигоріло тільки машинне відділення. Ну накінець наші страхи матеріалізуються. Вони нарешті здогадуються розстріляти ящики з пострілами до РПГ. Готуємось до найгіршого. Всі принишкли. Ящики спалахують, кілька хвилин горіння і вибухають баки. Пальне розлітається в середину входу до нашого кутка. Загоряється барикада з наших рюкзаків, а з іншого боку цієїж барикади цинки з ВОГами до підствольника та ящики з патронами. Якщо спалахнуть вони, та почнуть вибухати буде жесть. Пацану з 7 ї роти, Психу та мені одночасно приходить думка, що весь цей бардак треба тушити інакше буде жорстко. Хапаю вогнегасник, зриваю пломбу. та несусь гасити. Нажимаю та неможу зрозуміти чому струмінь повітря та порошку чи то газу (незнаю що там всередині) валить мені в обличчя, а частина на вогонь.Тав цього замало,полум"я досить таки сильне, зити таким струменем його не можливо. Кидаю цей вогнегасник. Беру у Психа інший, Помічаю на ньому цей же недолік. Шланг біля самого балона тріснутий, відриваю його і починаю гасити просто направляючи куди потрібно сам балон. Помічаю що в самого вже загоряються ноги, вискакую з кострища тушу ноги, та спільним зусиллями під крики товаришів ,щоб звалювали звідти загашуєм останній вогонь всередині. Горить тільки "мотолига", яку як консервну банку вскрив вибух. Мехводи кажуть, що там ще є якісь баки знизу, якщо довбануть вони, до буде ще потужніший феєрверк. На всяк випадок готуєм вогнегасники, та на щастя полумя затухає. Нарешті діставши фотоапарат, і розігрівши в руках батарейки роблю з 10 фото. Сєвєр злиться, кажу що я адекват і пости ці фото, поки ця епопея з аеропортом не закінчиться, не буду. Батарейки кілька раз приходиться виймати та гріти поки вони остаточно не здихають. Та й це добре. Тепер декого на цих фото вже немає в живих, про багатьох взагалі нічого не відомо. Повідсилав рідним Психа та ще кількох хлопців. День проходить без особливих змін.Вечоріє.
Вечір не помітно підступився. Тут події та час плинув не помітно. Особливо над цим і не задумуєшся. Став на пост, змінили, щось гризнув,щось зробив, кудись пробрався та щось приніс, впав своє ложе, накрився спальником та впав в забуття. Яка година ти дивишся тільки ,щоб напарників змінити. Вечір пройшов, настала ніч, тільки змінився з поста як поступила команда готуватись зустрічати "коробочку". До купи почали збиратись поранені. Лежачих в нас було двоє, Рома Каленюк та Сєвєр. Правда Сєвєр якось зіп"явся та спираючись на автомат сказав ,що сам погрузиться. Значить Рома. Після минулої ночі коли його в "запарі" не вкинули в броню, відчуваю себе винуватим, адже в основному я за ним приглядав. Знаходжу його в темряві, незнаю чи то я голосно шепотів, чи то тихо кричав , просив ; "Пацани ,дев"ята рота, поможіть закинути свого, нажаль з наших ніхто не відгукнувся, більшість по постах була,хтось можливо спав, відгукнувся пацанчик поранений в руку з 7ї роти. Удвох підтягнули пораненого ближче до дверей. Я підійшов до Володі Козака, він був теж поранений в руку та віддав йому свій автомат. Бо ремінь на ньому не витримав і закинути за спину не було змоги. Кажу ви ходячі, ви самі сядете, а я займатимусь вивантаженням БК, та закину Рому. Всім зараз тут командував Краб, щуплий маленький дядечко, років напевне трішки більше 40. Я його називав просто Іванич. З ним удвох з ящиків спробували викласти ,щось на зразок сходів через не високе підвіконня, прибрати з під ніг все лишнє. Всі на стрьомі, всі ждуть. Напруження не дитяче, стараюсь не думати, не вірити про те ,що можливо і мені вдасться виїхати звідси. В кімнатку через яку ми виходили з терміналу підійшов Сєвєр, та сказав ,що в мотолизі ще їдуть пацани тому вивантажувати будуть вони, а ми тільки приймати. Повертаюсь назад в наш закуток, це в принципі всього-навсього кілька кроків, якщо щось буде потрібно підскочу. Як завжди почала працювати арта, це ознака, що гості скоро будуть тут. Вдалині гул, кілька хвилин і зза рукава вилітає МТЛБ, та сєпари розчохлились раніш ніж вчора. Ще коробочка не підїхала, як її почали розстрілювати. Незважаючи на вогонь вона розвернулась і задом підлетіла до підвіконня, на вулиці вже розгорівся справжній бій, обіцяне прикриття з БТРв , кулемети яких мали працювати по верхніх поверхах знову підвело. Прикривали кілька наших хлопців які вийшли на вулицю і обстрілювали верхні поверхи. Гранати падали як яблука з дерева, спалах гранатометного пострілу, я вже подумав, що буде як позаминулої ночі, згорить коробочка нафіг. Хлопці які приїхали в десанті почали вискакувати з десанту, яка вже там вигрузка БК нафіг? Тут би живим залишитись, заскакую в кімнатку через яку проходило завантаження-вивантаження бачу що на землі хтось лежить, це хтось з новоприбулих, судячи з гранатомету на спині, це гранатометник, хапаю під руки затягую всередину, поступає команда грузити 300х,передаю всередину,300і на вихід. Поспіхом вскакую всередину, влітаю в термінал , кричу ;Рома ти тут? Відзивається , бачу біля нього хлопчину з 7ї, не кинув не побіг швиденько в машину, молодчага. Хапаємо і спотикаючись тягнемо, перетягуєм через підвіконня, випустили невтримали на землю. Кричить, матюкається,щось говорю, вибачаюсь, навколо свист, вибухають гранати, але про це не думаєш. Запихаєм всередину, мій помічник залазить поверх Роми, в сусідньому відділенні бачу ще місце куди можна вскочити самому, секунда роздуму і я влітаю туди, ззаду хтось пробує зачинити двері та це їм не вдається, наші ноги стричать на зовні. Просто хапаю двері руками та притягую поближеч. Мотолига зривається, молюсь чи то шепочу, тільки не згоріти... Чую як по дверях цокають кулі, думаю;Пофіг хай мені руки відстрілять , але двері я невідпущу. Мотолига летить підстрибуючи на вирвах. Шум бою стихає, кулі перестають бити по броні, відпускаю двері. Всередині крик та стогін впереміш з матом. У всіх ,щось болить. Але це нічого ми вирвались. На вулиці через відчинені двері видно то засніжену землю, то дерева. По будівлях розумію,що ми нарешті майже доїхали до Водяного. Вулиця, машина зупиняється,вилажу,хтось підхоплює,кажу що я норм, вказую на Рому і кажу що йому потрібні ноші, його вантажать і несуть в будинок в якому пункт першої медичної допомоги. Ходжу між хлопцями і пробую знайти Володю Козака, та всі кажуть ,що його ніхто не бачив. Блін, чому він не сів? Ця думка не дай спокою. Ще й у нього мій автомат.Сєвєр теж не сів.
Нас перекликають, поять та пропонують іти всередину там можна обігрітись. Заходим, на столі прямо у вітальні оперують Рому. Проходим на кухню.Якась темноволоса дівчина питається за Психа, чи він приїхав, кажу що ні, вона у розпачі, адже йому поїхала заміна. Як виявилось, медика який приїхав відразу поранило ,тому Ігор і не виїхав. Він загинув після другого вибуху. Знаходжу якусь табуретку, сідаю. Не знімаю з себе ні каску ні броник, ще в шоці , я неможу прийти до тями і зрозуміти, що я вирвався, приходить думка, що треба подзвонити Тані та мамі. Дзвоню, полегшені подихи в трубку, Слава Богу. Це напевне перша ніч за багато днів, коли вони спокійно заснули. Всю снарягу в нас забирають, та та яку годину часу нас грузять в медички, та везуть в лікарню в Селідово. Тут мирно та не стріляють, ми як привиди в свої рваній та брудній формі, з закопченими обличчями та руками в чистих лікарняних коридорах.Оглядають, описують, кілька годин та вантажать в швидкі та знову везуть. Цей раз в Дніпропетровськ. По дорозі зупиняємось, заходим в магазинчик, щось купити, якийсь енергетик, якусь шоколадку. Підбігає жіночка пхає в руки пакет, в якому сардельки булочки. Мдя рожі в нас напевне ще ті. Їдемо далі. З нами кілька хлопцівз 93ї. Кажуть що частина з нас на військовий госпіталь, частина в лікарю ім Мечникова. Мені чесно кажучи по барабану куди. Нас зустрічають на приймальному, присвоюють номери, знову огляди, ренгени, кардіограми, все дуже швидко, дуже всі ввічливі. Ведуть у волонтерський пункт, де мене розтягають та видають інший чистий одяг. Всі посміхаються, всі проявляють участь. Шок. Мої речі забирають та відправляють в хімчистку. Направляють в щелепно-лицьову хірургію. Жду поки медсестри оформлять. Все я в палаті. Сусіди один дядечко з 72ї, як виявилось з Ковеля, інший пацан з 93ї, колишній "донбасівець", який штурмував монастир біля аеропорту і там був поранений в обличчя, мало не осліп. Це вони пробивали коридор до нас. Але безуспішно. Правда по ТБ сказали ,що все супер і коридор зробили. Все бодрячком. Знайомимось.Говоримо, кожен розказує про себе. Згадую,що мріяв про ванну. Знаходжу цю омріяну кожним солдатом кімнату. Занурююсь та кисну кілька годин. Приводжу себе в порядок. Телефон розривається від дзвінків. А думки там з пацанами. Перед ними я відчуваю себе винним, що у мене все супер, я в теплій палаті, помитий-побритий, холодильник тріщить від фруктів,соків. Мої рідні спокійні за мене. А що з ними? Їх витягнуть? Як виявилось пізніш, що після нас вже нікого не витягнули звідти. Було два вибухи. Після першого, ще так-сяк оговтались, тримали оборону. Після другого практично всі були поранені чи контужені. Більшість з тих, кого витягнули з під завалів недожили до ранку. Серед них Ігор Зінич( Псих) та багато хороших хлопців. З нашої залишилось там вісім хлопців. Троє з них попали в полон будучи пораненими та вже повернулись додому, або знаходяться в госпіталях. Один хлопчина 22 роки з ампутованою нижче коліна ногою. Але тримається бодрячком, коли їздив до нього в госпіталь це була ЗУСТРІЧ! На ще двох, рідним прийшли листи з СБУ ,що вони в полоні. Ще трішки легше стало. А троє, начебто за не офіційною інфою теж в полоні. Надіюсь ,що це так. Це буде величезне чудо як вони повернуться. І свято.
Завтра повертаюсь назад в частину. Обіцяли, що тижня через два-три ,ще зможу використати свою законну відпустку на 10 днів. Надіюсь ,що так і буде. Хочеться ,щоб все це скоріш закінилось і всі ми були вдома зі своєю ріднею. Хочеться вірити в краще, в принципі іншого виходу немає.