Під постійними обстрілами у суцільній темряві, хаосі Ігор Зінич героїчно виконував свою роботу — рятував людей
У червні в Києві у Будинку митрополита, що на території Софійського собору, пройшло перше урочисте нагородження відзнакою — орденом «Народний Герой України». Перші 25 нагород одержали мужні воїни, волонтери, медики, журналісти, які виявили особливу відвагу та героїзм під час військового конфлікту на Донбасі. 9 Героїв були удостоєні цієї нагороди посмертно, зокрема й військовослужбовець 80-ї окремої аеромобільної бригади молодший сержант Ігор Зінич із позивним «Псих». Мужній «кіборг» — медик за фахом, він чотири рази відмовлявся від ротації з донецького аеропорту. За розповідями товаришів, лише в період з 16 по 19 січня він надав кваліфіковану медичну допомогу та фактично врятував не менше п’яти десятків своїх побратимів. Ігор боровся за життя кожного з товаришів, перебуваючи в небезпеці для власного життя під шквальним вогнем і постійними обстрілами. І залишався в донецькому аеропорту фактично до останніх днів оборони «українського Сталінграда». На жаль, внаслідок другого підриву термінала ДАП Ігор Зінич одержав смертельні травми.
У частині, де він служив, а зараз це 122-й батальйон 81-ї окремої аеромобільної бригади, його вважають справжнім героєм України. Про цього мужнього воїна нам розказали ті, хто з ним служив і був у донецькому аеропорту, люди, якими пишається країна і народ, — безпосередні свідки його честі й доблесті, наші всенародні герої — «кіборги».
Усі наші співрозмовники і досі служать у 81-й окремій аеромобільній бригаді. Їхні терміни служби добігають до кінця і вони вже будують плани на майбутнє. Варто додати, що аби піти на «дембель» зі своїми товаришами молодший сержант Роман Калинюк, після поранення не погодився на «списання» зі служби, а повернувся до підрозділу. Правознавець за фахом лейтенант Андрій Ліснічук, розповів, що у майбутньому змінить професію. «Бо у нас, на жаль, чесний юрист — бідний юрист!» — говорить він. А жити не по честі й не по совісті після Донецького термінала він не зможе. Молодший сержант Віталій Пясецький дуже чекає зустрічі з дружиною та двома дітками і хоче приділити час сім’ї. Але, коли знову прийде повістка, то піде служити Батьківщині…

Командир взводу окремого аеромобільного батальйону лейтенант Андрій Ліснічук:

Командир відділення молодший сержант Роман Калинюк:

Віталій СТЕЧИШИН, Валентин ШЕВЧЕНКО
із зони АТО.
Фото Віталія СТЕЧИШИНА та з архіву «кіборгів»
http://na.mil.gov.ua/19053-kiborgi-nazi … xa-geroyem

Не хотілося, починати статтю із такою сумною фразою, але це життя!
Наш позаштатний кореспондент Олексій Дмитрашківський мав можливість виконати доручення редакції інформаційно-правового журналу «СПЕЦІАЛЬНИЙ КОМЕНТАР». Він виїхав до одного із кіборгів, який пройшов випробовування в Донецькому аеропорту, звідки і потрапив до полону та взяв у нього інтерв’ю. Коли він з ним зустрівся (його розповідь – ред.), він побачив юного хлопця, але очі його показували і біль, і силу незламного кіборга.
Чому біль? – запитаєте Ви. Тому що держава і досі не пам’ятає всіх героїв, вона їх згадує мабуть тільки тоді, коли їм потрібні солдати. Не зрозумілим залишається безвідповідальне відношення військового керівництва. Які як завжди приймають позицію «Моя хата з краю, нічого не знаю!».
Дякуючи Володимиру (ім’я змінено – ред. за проханням), ми задали йому питання і отримали відповіді на них, з якими із Вами ділимося.
Цей матеріал публікується не для того щоб звинуватити когось з керівництва. А для того щоб люди мали можливість знати гірку правду. А рішення що до звинувачень? То це справа часу! І суто справа органів, які вповноваженні висувати такі звинувачення. А наш матеріал написаний зі слів очевидця, може лише стати черговим доказом в кримінальній справі.

Володимир: Доброго дня!

Володимир: Наскільки мені відомо займалися лише рідні, близькі мені люди і як правильно сказати, люди яких вони підключали, і, котрим я дуже вдячний. На превеликий жаль, мені не відомо прізвищ людей, які займались моїм звільненням. Відомо лише декілька імен, які назвали мої рідні. Але я безмежно вдячний за мій порятунок, за можливість бачити мою родину, спілкуватись з друзями.

Володимир:  Ні! Цим представники військової частини та й держави не займались. Про більшість полонених в частині напевне й не знали. Так як заступник командира втік з позицій за два дні до штурму. Особисто я й на сьогоднішній день числюсь, як людина яка перебуває в зоні АТО. Я думаю, про долю тих хто потрапив в полон в частині навіть не цікавляться.

Володимир:  Ні, наскільки мені відомо ніхто з них не зв’язувався

Володимир:  Родина дізналася все фактично з Інтернету, про те, що я в полоні. Родина зверталася в частину, але чіткої відповіді про те де я знаходжусь і які заходи будуть проводитись по звільненню тих, хто потрапив в полон не отримали. Їм відповіли, що процедурою повернення з полону займаються інші спеціально навчені люди. Навіть банального: - Тримайтесь, все буде добре! Не пролунало. Жодного слова на підтримку моєї родини не було!

Володимир: В ДАР нас було майже рота – це приблизно 60 чоловік. Серед яких отримали поранення в перші дні протистояння напевно чоловік 20. Якщо брати по забезпеченню, боєприпасів в нас було достатньо, щоб тримати оборону. Боєприпаси залишились нам в спадок від наших попередників, які тримали оборону аеропорту.
На рахунок того, чи були якісь укриття? В останні дні, укриття в нас були мішки з сміттям, які збирали і свої речові мішки, із чого будували свої барикади так щоб зробити хоч якийсь бар’єр, за яким можна було сховатися. Від постійних обстрілів з танків та артилерії всі приміщення були майже зруйновані.

Володимир:  Не було там ніяких споруд і нічого такого не підвозили. Жодного бетонного блоку за час оборони аеропорту не було завезено. Хоча необхідність в тому була дуже велика. З протилежного боку робота по укріпленню позицій велась постійно. Підвозились бетонні блоки, працювали крани, грейдери, екскаватори. А наше керівники напевне думали, що ми і справді стали «кіборгами», які можуть триматись без відповідної підтримки. Навіть після того як нас травили газом протягом чотирьох діб. Нам не змогли доставити протигази. Хоча нам повідомили, що протигази до нас виїхали. А там чи не привезли, чи забули вивантажити… не знаю. Але навіть таких дрібниць ми не мали.

Володимир: В самому терміналі ми знайшли три протигази, які видали хлопцям на основних об’єктах, а самі по троху задихалися. Користувались вологими серветками рятувалися, ну хто як міг. В більшості з нас були опіки легенів від газу. Починаючи з 15 січня (я можу помилятись на день) нас газом загнали в одне приміщення. Вірніше ми вимушені були переміститись в це приміщення. Так як там було вентиляційне вікно. І ми мали можливість хоч трохи дихати. І систематично закидали нас шашками з газом. І так всі чотири дні.

Володимир: Кожен день був особливий. Як правило вночі стрільби не було, а зранку… починалось. І якщо вдалось дожити до вечора, то звісно цей день особливий.

Володимир: Так оголошувались. Але це було не перемир’я, а просте припинення вогню. Як правило «сєпари» своїх збирали, а наші МТЛБ вони розстрілювали на під’їзді. І не давали нашим зібрати тіла загиблих.

Володимир:  Так, зверталися, але, як нам сказали, що такого плану в них і не має. Це призвело до основної помилки. Ми думали що знаходимось на першому поверсі, а фактично на другому. Хоча з боку злітки ми дійсно були на першому поверсі. Саме тому і були впевнені в своїй неприступності. Жоден з нас не знав, що під нами знаходиться ще один поверх і підвал. Нам розповідали що під нами знаходиться парковка, що вона замінована. Всі входи там заблоковані і так далі. Це й стало фатальною помилкою. Кадирівці та російські найманці постійно вели вимотуючий вогонь. Щодня доводилось бачити кров та смерть своїх бойових товаришів. Відпочити та зігрітись можливості зовсім не було. Всі були просто виснажені Місце відпочинку, де доводилось відпочивати облаштовували наступним чином: в голові ставили бронежилет під стіною, так як стіна була схожа на решето. Я навіть пам’ятаю, як одного разу після бою, коли була моя черга відпочивати, я ліг відпочивати у визначеному місці, але обстріл був такий потужний, що кулі наді мною так і не дали можливості мені відпочити. А про зігрітись взагалі…сказати не можу нічого. Постійне відчуття холоду. Було або холодно, або дуже холодно. Пічку яку ми мали розтоплювати не можна було. Це відразу викрило би нашу позицію. І я думаю відразу би прилетів би подарунок.   

Володимир: Це призвело до того, що ворог скористався нашою не обізнаністю. Під нами заклали заряд, та ми не змогли контролювати нижній поверх аеропорту. Одного разу,  ми затиснули кадирівців. Які, як я тепер розумію, під прикриттям вогню зносили вибухівку під наш поверх. І тут почалась психічна атака. Їм все ж таки вдалось вийти. Але втрати їх були великі.

Володимир: 19 січня ми запросили евакуацію. Керівництво відповіло нам, що допомога вийшла. Що нам потрібно протриматись до ранку. А в 14.00 пролунав потужний вибух, який зруйнував половину приміщення. Було дуже багато 200 решта були 300. Всі хто вижив отримали контузію. Особисто я провалився аж до підвалу. І опинився заблокований. (закурив).

Володимир:  Так. Я також просив про допомогу (дивується), ніхто мене не витягував, сказали, що добратися до мене не реально. Всі чекали на підмогу…20  січня пролунав другий вибух. Зверху стало майже тихо. Допомога так і не прийшла…   

Володимир: 21 січня мені вдалось  вибратись з під завалів, була десь перша година ночі, рації в нас були, але всі розряджені. Тобто після першого підриву електростанція вийшла з ладу і заряджати батареї не було чим (пауза, докурив).
Коли вилізли з під завалів, хлопці зв’язувалися з командуванням по мобільних телефонах,  давали запроси на евакуацію, що б нас вивезли. Нас оставалося дуже мало - всі «трьохсоті», можна так сказати. Були тяжкі та легші. Зброї майже не було. Вірніше вона була, але після вибуху зібрати все було просто не можливо.
Так як нам сказали, підмога виїхала, але до нас не доїхала. Їх розбили при під’їзді до нас. Після чого з нами знову зв’язалися, потім нам сказали, щоб протриматися до ранку. Це без зброї?! Протриматися до ранку?
Не дуже сильно так і получалося. Але протрималися до ранку, знову зв’язалися з командуванням, нащо нам сказали: «Якось там вибирайтеся.»

Володимир: Ну (посміхається), я не знаю якось, тепер як можете, так і вибирайтеся.   

Володимир: Я не знаю до кого вони саме дзвонили, тому що я сам не дзвонив, хлопці дзвонили. Але це пролунало так… ніби нас кинули на призволяще. Виживите то й добре, а як ні то так і буде. Майже всі хлопці, хто міг зателефонували додому… попрощались з рідними та коханими. Всі розуміли, що порятунку не буде.

Володимир: Наскільки мені відомо, за день до першого підриву була спроба наших військ йти на штурм аеропорту. Тобто, як я зрозумів, це до нас повинно було прийти підкріплення, чи повинні були штурмувати старий термінал. Сказати зараз не можу, але сталося так, що вони всі опинилися біля старого терміналу і були розбиті сепаратистами. Тобто до нас вже ніхто не доїхав. Тобто про сплановану тим більше про вдалу операцію – мова йти не може. 

Володимир: На кінець оборони разом з 300 нас залишилось 14 чоловік. А з початку нас було 60 чоловік.

Володимир: Саме так. Велику роль відігравала мінометна батарея.

Володимир: Спочатку це була підтримка нашої батареї, але там щось було не все гаразд. Так як починаючи від 8 січня нас кожного дня обстрілювали танки. Систематично руйнуючи приміщення терміналу та інші споруди.
Коли ми просили підтримку артилерії, нам відповідали наводимось. Хоч ми й давали координати. Артилерія не відкривала вогонь протягом пів години, а де коли й годину. Складалось враження, що наша артилерія чекала поки відстріляється танк, а вже потім коли танк відходив з вогневої позиції, починала працювати артилерія. А потім все мінялось. Замовкала артилерія, починали працювати танки.

Володимир: ні наведення багато часу не займає. Так як всі координати були давно відомі. Я би сказав, що кожен метр був пристріляний на 100%. Артилерія мала би влучати просто з зав’язаними очима. Тим паче, що мінометний розрахунок (черговий підрозділ) знаходиться в постійній бойовій готовності. Який в разі запиту має відразу відкривати вогонь.

Володимир: Вражень було багато. І таке враження було присутнім. І те що аеропорт може бути зданим найближчими днями. Нас просто кинули як гарматне м'ясо. 

Володимир: Думаю, можна. Але повторюсь, що ми всі відчували, що нас просто кинули на знищення. Але нас це не лякало. В першу чергу ми погано орієнтувались, не мали мапи мінних полів. Підтримка здійснювалась з запізненням. А основне була погана взаємодія підрозділів.   

Володимир: Коли ми вийшли (з під завалів аеропорту – ред.), намагались домовитись про «зелений коридор» для виводу 300. Від нас пішов боєць. Але нам стало зрозуміло, що він не зміг домовитись. Так як на ранок довкола нас вже стояли близько п’ятнадцяти сепаратистів, вони спочатку постріляли в наш бік, але прицільно не стріляли, хоча могли. А потім націлили на нас зброю, наказали нам виходити з піднятими руками. Хто цього не зробить будуть розстрілювати на місці. Відразу обшукали нас і повели до старого терміналу, де стояли наші підбиті МТЛБ повсюди валялись тіла полеглих наших солдат. Стало зрозуміло чому не дійшла підмога. Як керівництво могло відправити МТЛБ проти танків? Нащо розраховували? Людей шкода… потім нас відвели до терміналу де загрузили в УРАЛи, повезли до Гіві (командир сепаратистів – ред.) на дев’ятий поверх, туди привезли і важких «трьохсотих». До ранку дожило лише троє з восьми. Тобто допомога надана була поверхнева. У Гіві нас також построїли, знову обшукали, Гіві побігав і помахав перед нами пістолетом, пару раз кожного стукнув пістолетом, запитав в нас, чи є офіцери (пауза). Серед нас був один офіцер. Гіві почав бити одного серед нас, після чого  нас загрузили в УРАЛ разом із «трьохсотими» і повезли до Захарченко (Голова самопроголошеної ДНР – ред.).особисто сам Захарченко провів з нами бесіду на тему: Завойовники. Та розповів нам як ми хотіли його вбити. Там нам знов погрожували, заставили стати на коліна, після чого «трьохсотих» завантажили у швидку допомогу, яка приїхала (пауза), більше ми їх не бачили.
Нас помістили в підвал до «Мотороли». Там три дні поспіль просто били. Били з використанням всіх підручних засобів. На допити нас не водили. Мені здалось, що нас били просто для того щоб зломити нашу волю. Так би мовити надломити психічно. Скажу чесно, деколи я заздрив тим хлопцям, які загинули. Допомогу тим хто потребував (пораненим) надавали. Але ця допомога була лише для того щоб люди не померли. Потім бити перестали. Дали можливість загоїться ранам та побоям. Почали використовувати для зйомок відео, для каналів «Лайф ньюс» та «Звезда». Я приймав участь в таких зйомках в тому ж ДАР. Задумом режисера було показати суспільству Росії, що зломлені «КІБОРГИ» приймають участь в відновлені інфраструктури аеропорту. Використовували на роботах по укріпленню позицій. Під час виконання таких робіт я отримав травму ока. І мене більше не брали на роботу. Так як їм потрібні були чисті обличчя. Без пошкоджень.   

Володимир: Наскільки я знаю, від рідних, в моєму визволенні я більш за всього повинний бути вдячний Всеукраїнський громадський організації учасників бойових дій та учасників АТО, а якими зусиллями їм це вдалося, відповісти можуть лише вони.

Володимир: Тут взагалі дуже цікаво. В частині почали від мене вимагати довідку про те що я був в полоні! Я лише не зрозумів від кого я маю привести цю довідку? Від Захарченко, Гіві чи від Мотороли? Бо я побував, як уже казав, в усіх цих осіб в «гостях».
Я й досі не можу знайти документів по яким би визначили до якої частини я відношусь. Так як керівництво всіляко намагається від мене відхреститись. Мови про УБД (учасника бойових дій) поки взагалі не йде. Мені особисто дуже прикро, що до мене так ставляться. Звинувачень мені не висувають, і за це дякую! Але хотілось, щоб це було якось по ЛЮДСЬКІ!

Володимир: Планую, добитися того, щоб мене визнали учасником бойових дій, тому що рахую, що особи які там перебували мають на це право.
…Подальші плани (пауза), сказати важко. Напевно потрібно звільнитись.

Володимир: Поки все добре.
Автор: Дякуємо Вам за надане інтерв’ю і бажаємо всього найкращого. Хочемо запевнити Вас, якщо будуть виникати проблеми, Ви можете звертатися до нас, ми з радістю допоможемо і зробимо все можливе для того, щоб покращити ваше життя.

Закінчуючи цю статтю, на такій ноті, ми не робимо завчасні висновки, кожен має зробити його сам. Але доля Володимира не поодинока, багато з бійців пройшло полон, ми віримо що, держава, мабуть перегляне своє вже досі незрозуміле відношення до наших військових. Вище військове керівництво не повинно чекати «тичків» від народу, щоб вирішити долю тих, хто захищає суверенітет і єдність нашої держави на сході, і, це не тільки стосується військових полонених, це стосується і волонтерів, журналістів… Як ще не може зрозуміти керівництво держави, що всі ми є громадянами України і доля кожного громадянина – це доля України. Якщо згадати прийняті рішення керівництвом розвинутих держав, вони у разі заручення, полону, надзвичайної ситуації свого громадянина, не зволікаючи вкладають максимум зусиль, заради порятунку одного споряджаються експедиції, кораблі, літаки... Або варто сьогодні розписуватись у неспроможності і кричати: SOS?!
Хто прочитав, приєднуйтеся і висловлюйте суспільну думку!
Найкращих змін!
Змінюйтеся самі і не будьте байдужими!
(Автор: О. Дмитрашківський)
http://speckomentar.net/