\
Ляля Фонарьова: „Прихильниці Славка Вакарчука просять його мене покинути…“ - „Високий замок“, 27 грудня
Ратуша-ForUm
26 грудня 2003, 23:10 | 0
Перше, що привертає увагу до цієї жінки, – її великі глибокі очі. Зараз у них прочитується втома. Ляля Фонарьова – стиліст “Океану Ельзи” та кохана жінка фронтмена групи Славка Вакарчука – підтверджує моє спостереження: “Я відчуваю якусь глобальну життєву втому. Мабуть, тому, що у світі відбувається чимало негативних речей, а я за все це переживаю”.
Багато хто дивується, чому фронтмен “Океану” обрав саме її. Та коли починаєш спілкуватися з цією жінкою, усе стає зрозумілим. Вона випромінює неймовірний магнетизм. Коли бачиш цю пару разом, розумієш, що слова “Я маю місяць, маю небо, маю твій телефон… Я маю те, що так шукав…”, написані Славком Вакарчуком, стосуються саме Лялі. Як, зрештою, і багато інших пісень групи. Ось уже кілька років ця жінка є невід’ємною частиною команди „Океану”. Коли хлопці робили свої перші кроки у Києві, саме Ляля Фонарьова стала тим дороговказом, що скеровував їх в усьому, що стосується зовнішнього вигляду. А нині за результатами журналу “ELLE” Славка Вакарчука визнано найстильнішим співаком України.
- Якось ви сказали, що не просто підбираєте виконавцеві одяг, зачіску як звичайний стиліст… Ви намагаєтесь впливати на людей духовно.
- Кілька років тому, коли ми з “Океаном Ельзи” лише починали будувати взаємини, справді був момент такого впливу. Я налаштувала хлопців на ту хвилю, яку на той момент вважала кращою. Це був період легкого насильства в плані створення зовнішнього образу, але зараз я просто підкреслюю їх внутрішній стан. Приміром, Павло Гудимов завжди вбраний саме так, як йому подобається. Він сам вибрав собі стиль, а я можу лише порадити, що є кращим у цьому напрямі. Як стиліст я впливаю, в основному, тільки на монтаж кліпів: вибираю, які кадри потрібні, а які ні, а ще проводжу фотосесії: від режисури зйомок – до друку у якому-небудь виданні.
А нещодавно оформлювала освітлення й сцену для концерту “Океану Ельзи” у Львівському державному театрі опері та балету ім. С. Крушельницької.
- Складно працювати з людиною, з якою пов’язують особисті стосунки?
- Мені нескладно, та я ніколи над цим не замислювалася. Маю великий мінус: свою роботу ставлю вище від усього іншого. Через це страждає моя сім’я, зокрема дитина, батьки. Вони практично мене не бачать. Це жахливо, але я сама обрала такий шлях… У глибині душі розумію, що це неправильно, та коли такі думки виникають, одразу ж намагаюсь їх відігнати.
Думаю, найголовніше у житті – самореалізуватись. Можна в один момент втратити все в особистому житті, але робота завжди залишиться з тобою.
- Якщо б виникла необхідність, могли б займатися чимось кардинально іншим?
- Я й так багато чим займаюсь, окрім стилістики, просто про це мало хто знає. Наприклад, продюсую книгу Андрія Кудіна “Горсть земли”. Тож тепер знаю всі поліграфічні і видавничі тонкощі. Ця книга вийде на початку лютого. Незабаром у центрі Києва буде відкрито мій новий салон “Мадам Лулу”. Я мріяла про нього три роки, але просувалась до своєї мети дуже маленькими кроками. За гороскопом я Телець, і якщо чогось хочу, то досягаю обов’язково. Хочу відтворити в “Мадам Лулу” атмосферу світського салону давніх часів, які надавали можливість різним верствам суспільства спілкуватися з богемою. Там будуть кімнати у японському, китайському, індонезійському стилях…
- А є щось, чим ви б не займались за жодних обставин?
- Мені цікава будь-яка робота, якщо, виконуючи її, я росту. Найголовніше в житті – вчитись. Я завжди собі кажу: “Мені це цікаво”. Для творчої людини не є проблемою займатись дизайном приміщення, книгами чи режисурою. Можу серед ночі встати і почати малювати картину…
- У вашому характері домінують жіночі риси чи чоловічі?
- Думаю, чоловічі. Своє життя я будувала сама, тому довелося взяти на себе чоловічу роль. З дитинства знала, що мені ніхто нічого не дасть просто так. Всього досягала копіткою працею.
- Ви самовпевнена людина?
- Відомі люди – режисери, письменники, фізики – це все дуже нещасні люди з поламаними долями… Серед них не було самовпевнених. Іноді я буваю невпевненою, починаю вагатись, зупиняюсь, але потім все одно йду вперед. Колись я дивилась на світ широко розплющеними очима, вважала, що всі люди хороші. А потім мене життя трохи “поколошматило”. Та я не люблю згадувати минуле, бо той, хто живе минулим, не має майбутнього.
- Багато популярних людей не є щасливими в особистому житті тільки тому, що їхні “половинки” не вміють ділити їх з прихильниками, намагаються “прив’язати”.
- Коли ми зі Славком зустрілися, він ще не був популярним.
А те, що люди розходяться, бо один ревнує іншого до всього… Думаю, це лише привід. Буває, що Славкові прихильниці розмальовують під’їзди, пишуть йому листи: “Ляля така-сяка, покинь її”… Але це смішно. Ці послання пишуть маленькі дівчатка… Я порівнюю їхні витівки з тими, що робить моя донька. Їй десять з половиною років. Вона також слухає музику, бере автографи…
- Ви ніколи не шкодуєте, що через роботу приділяєте своїй дитині замало часу?
- Часом починаю картати себе за те, що я погана мама. Наприклад, дуже несерйозно поставилась до того, що два роки тому вона пішла на танці – сама записалась до гурту “Шумка” при Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка. Я видала їй гроші на навчання і… забула про це, аж поки донька не запросила нас зі Славком на свій концерт до Національного палацу “Україна”. Треба було ще домовитись, щоб ми туди потрапили. Я була вражена. Відчула себе дуже незручно, що несерйозно до цього ставилась.
Цього літа вона їздила в Естонію на міжнародний конкурс. Гурт “Шумка” зайняв там перше місце, і моя дитина на два тижні поїхала в тур. У той час я відчувала себе божевільною “мамашею”, яка обриває телефонні дроти. Після туру наші стосунки одразу “подорослішали”. Тепер вона займається ще й вокалом. А нещодавно задумала з подругою організувати музичну групу. Думаю, якщо моя донька має багато свободи, то це не так уже й погано. Вона розвивається саме так, як хоче, а я лише допомагаю їй будувати свій світ.
- Якось ви казали, що через рік плануєте народити другу дитину. З того часу минуло вже майже два роки…
- Я про це кажу щороку. Передовсім собі. Часто замислююсь над цим, але наразі у мої плани не входить народження дитини, бо занадто багато роботи. А може, мені соромно, бо не можу приділити достатньо уваги навіть першій дитині… Або ж просто боюсь… Не знаю.
http://portal.lviv.ua/digest/2003/12/26/231054
